Австралія
Аргентина
Велика Британія
Іспанія
Канада
Німеччина
Португалія
С.Ш.А.
Україна
Якби влітку минулого року хтось сказав, що вже наприкінці листопада українці вийдуть на Майдан і цей протест переросте в справжню революцію, у це повірили б зовсім небагато людей. Якби на початку Євромайдану вас переконували, що в лютому натовпи людей, не змовляючись, нестимуть на Майдан квіти, аби вшанувати пам’ять героїв, навряд чи ви б у це повірили. Як і в те, що відповідь на раніше, будьмо чесними з собою, дещо маргінальне вітання «Слава Україні!» тепер знатиме більшість українців, а «бандерівцями» гордо називатимуть себе й люди, які заледве знатимуть, ким був Степан Бандера. Таких «якби» можна навести у приклад безліч, але свідчитимуть вони про одне і те ж – за чотири місяці, які минули з часу початку протестів, Україна змінилася настільки, що масштаб цих перетворень зараз важко оцінити повністю.
Ще з самого початку протесту сумівці були його активними учасниками, а зараз просто важко перерахувати все, до чого долучилося членство СУМу – від волонтерства на Майдані до інформаційної діяльності, від участі у самообороні до випуску інформаційних газет для Півдня та Сходу України, від організації мистецьких акцій до безпосередньої участі в обороні Майдану. Перефразовуючи відомого письменника, з цих історій могла б вийти книга. Нам вдалося записати історії кількох сумівців про їх участь у Майдані, але, звісно, це лише частина активістів.
Андрій Соколов (Львів)
Наприкінці січня організував захоплення Львівської ОДА, комендант львіської народної самооборони.
Чому це було важливо? Зрозуміло, що не всі могли поїхати і залишатися в Києві довгий час, до того ж – потрібно було відволікти увагу силових та правоохоронних структур від столиці, адже через їх «служіння народові» там гинули люди. Мирний мітинг нічого не давав, тому Майдан потребував рішучих дій, чим ми й зайнялися. Показово, що саме після нашого захоплення ОДА, відразу ж на другий день Микола Азаров подав у відставку, а Віктор Янукович запропонував Арсенію Яценюку посаду прем’єр-міністра.
До речі, тоді, ще під час першого захоплення Львівської ОДА, зі мною був Богдан Сольчаник, якого майже через місяць було вбито в Києві кулею снайпера…
Наразі ж я займаюся діяльністю у Львівському громадському секторі Ради Майдану, спільно із місцевими ЗМІ ми готуємо програми про люстрацію посадовців, до прикладу, нещодавно вийшла програма на телеканалі ЗІК «Народна люстрація Ірини Сех» (2.03.2014 в.о. Президента Олександр Турчинов призначив І. Сех головою Львівської ОДА).
Справа у тому, що хоч ми й скинули попередню владу, але ще не перемогли корупцію в нашій країні, бюрократію. Майдан продовжується і повинен продовжуватися у формі контролю за новою владою, у формі контролю за тими вимогами, які ми декларували на Майдані, за які гинули люди!
У ЗМІ про А. Соколова:
https://portal.lviv.ua/article/2014/01/27/191126.html
Олег Юрченко (Київ)
Вийшов на Майдан (тоді на Михайлівську) 30 листопада після побиття студентів. Відтоді з короткою перервою на лікування родини пробув до 25 лютого, коли знову виникла потреба прийти на допомогу дітям і дружині.
– Наша 4 козацька сотня особлива тим, що складалася переважно із козаків з різних куточків України та людей, близьких їм по духу, або тих, хто хотів стати козаком. Керувала сотнею обрана старшина (мали козацький устрій – обирали похідного отамана, бунчужного, осавула, суддю, писаря і обозного, я був бунчужним.). Найбільш проблемні питання козаки вирішували Колом. Тих, хто завинив, карали по-козацьки – нагаєм. Сотня несла службу, як і всі інші: охороняли периметр Майдану (стояли біля Головпоштамту), здійснювали нічне патрулювання розвідкою околиць Майдану . А від 19-го січня, в часі бойових дій на Грушевського, ми охороняли медпункт на Грушевського, 4, а коли його штурмували, допомагали евакуйовувати медиків і поранених, тримали оборону, поки всі не покинули приміщення, забезпечували охорону санітарам, які працювали на передовій. Потім несли варту в Інституті Української літератури, де був госпіталь, оскільки в ньому зберігаються унікальні рукописи українських письменників, які могли постраждати.
18 лютого наша сотня в складі Самооборони взяла участь в “мирній акції протесту” біля ВР. Ми стояли в Маріїнському парку. Звідти на Майдан повернулася третина, та й ті поранені. Хтось більше, хтось менше. Решта потрапили або в лікарні, або в полон. Доля деяких досі невідома.
З 18-го по обіді до 20-го ранку тримали оборону на Майдані при підтримці громадян з Києва та областей, які не були в Самообороні.
Зараз часто можна почути коментарі, що ніякої Самооборони вони на Майдані не бачили. Я знаю чому. 1-ша сотня, 14-та, 15-та й деякі інші були розбиті на барикаді на Інститутській в перші хвилини штурму. 2-га та інші, які посилювали напрямок Європейської площі, також. Ще раніше на Грушевського були розбиті сотні, які тримали барикади там. Найцілішими залишилися 3-тя, 4-та і 5-та. Та й то, наших після Маріїнського, як я казав, лишилася третина. І ті поранені. Отже очевидно, що на барикаді на Майдані у найзапекліші дні і ночі з 18-го по 20-те більшість були не з Самооборони. Бо самооборонці взяли на себе перший удар.
Із сумівців до нашої 4 сотні долучалися Антон Мусік (був також в Маріїнському парку 18 лютого), Денис Степанов, Юрко Мороз, Артур Шерстобитов – приходили на нічні чергування. Крім того кілька разів зголошувався Андрій Фендик з іншими друзями зі Львова. Актив Київського осередку займався роботою в Громадському секторі , я теж, поки була така можливість, долучався до їх роботи. Також у ГСЄ був Василь Федюк. Любко Крупніцький завжди був у гущі подій як фотокор. Час від часу зустрічав і поодиноких інших сумівців з різних осередків, але про те, щоб була якась організована робота, не чув. Хочеться сказати про Світлану Вербову, яка завжди відгукувалася на потреби Майдану і допомагала організовувати харчі, теплі речі, ночівлю та забезпечувати інші потреби.
Любомир Крупніцький (Тернопіль)
Газета «ПроМайдан» задумувалася як альманах-збірних найкращих текстів та ілюстрацій на тему Майдану. 32 сторінки були майже готові, коли сталися події на Інститутській.
Альманах, хоч і не втратив своєї актуальності загалом, але був уже не зовсім доречний саме в той час. За три дні було зроблено іншу газету (хоч і з тією ж назвою), мобілізаційного характеру.
До створення «ПроМайдану» — редагування, верстка, коректура, переклад, фінансування, розповсюдження тощо — долучилися близько тридцяти осіб.
Приблизно половина з них – сумівці. 50-тисячний наклад видання було розповсюджено переважно в Одесі, Харкові, ProMaidan Дніпропетровську, Запоріжжі, Полтаві і Чернігові; частково в Київській, Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій областях і в Тернополі.
