В рік 1025 ліття християнства дорогами Сквирщини…
Можливо, людство має і кращі засоби долати відстані, але по Сквирщині найліпшим є велосипед.Тож світ ми сприймаємо ногам, як мандрівники; серцем, як паломники; душею, як християни. Ідея сформована, залишається заглянути за лаштунки. Що із матеріальних пам’яток 1025 літньої історії християнства перепало нашій Сквирщині. В пошуках істини сумівці-ратники Журавський Олександр, Голуб Дмитро, Вайсбурд Юрій, Кульбабенко Вітя, Терновий Назар, Федорчук Ярослав здійснили переїзд за маршрутом: Сквира — Кам’яна Гребля — Тхорівка— Шаліївка — Токарівка — Шапіївка — Самгородок — Саврань — Ями — Селезенівка — Сквира.
В самому закапелку Бесарабії (куток в с.Камяна Гребля) маловідоме чудо – «вдовина криничка». Більш, як сто років тому вірні бачили як з’явився на гранітному валуні відбиток стопи Матері Божої і заструмів звідти потік води. Потягнувся тоді люд православний до «чуда», і назвали його «Почаїв Сквирський». Потім світ перевернувся — війна за війною, руїна, більшовицька чума, комуністична пошесть… Уже в 30-х священника Боголюбського поволік у вічність запопадливий чекіст. І стала криничка «вдовиною». Охороняють її кропива-мурава та полин-гіркота. Старожили говорять, ніби поряд була капличка, місця для паломників, а , можливо , привиділось…
«Доїхали, доплентались, добрели,»- так схарактеризував дорогу від Сквири до кринички Сашко Журавський.
Село Тхорівка зустріло тишою і спокоєм. Кілька жіночок приводять до порядку квітник, що біля церкви. А та, геть новісінька втішає зір свіжофарбованими стінами і позолотою хреста. В січні 2011 року її освятив Святійший Патріарх Всея Руси-України Філарет.
Дмитро Голуб, один із найдосвідченіших мандрівників, добре пам’ятає не лише останню нашу зимову мандрівку Тхорівкою, але і рік 1912 – час «Ренесансу і Доби Золотого відродження села». В той рік п.Сувчинський один із успішних підприємців тодішної Імперії побудував спиртзавод (нині не діє), маєтки (нині руїни), будинки для працівників (нині тут школа і дитячий садочок), ще розповідають була башта з годинником, і величний храм. Всяк прописується в пам’яті народу по своєму.
Ось і отець Віктор, настоятель Тхорівського храму Св. Арх.Михаїла, починав знайомство із Сквирою ще семінаристом, коли працював капеланом на сумівському таборі в селі Чубинці, що на Сквирщині.
Торуємо шляхи-дороги попід Терешківським лісом. Втоптують шини спориш — їхати, як по килимовій доріжці.
В с. Шаліївка Троїцька церква доживає останні дні під сонцем. Зведена двісті років тому в 1812 році., нині, як пам’ятка древності -чорна із струхлявілими стінами, підбита шашлями-короїдами, стелю тримають десятки стовпців, підлога розсипалась в порох. Тишу порушує мляве шурхотіння кельма по цеглі — поряд поволі здіймається нова церковка. «Як же без церкви? – каже п.Валентина, жителька села, – віра — це те, що робить нас людьми. Не позбавляє волі,чи свободи вибору, а довершує глибинне розуміння світу і себе в ньому, в’яже нас з Вічністю і Небесами…»
«А де ж ті семінаристи -волонтери майбутні отці духовні, просвітителі. Їх хотілося б бачити на таких маленьких будівництвах по хуторах і селах, – так подумалось і розвіялось… завжди шукаємо когось, а сам-то, як — не маєш часу і ресурсів — дякуємо п.Валентині за неспокій до громадських справ і «до побачення…»
В полі десятки журавлів контролюють якість оранки. Потужний у 16 плугів трактор бігає «туди-сюди». Ой, це не перший трактор «смерть куркулям одноосібникам», це техніка ХХІ століття « Прощайте фермери навіки». Хоч земля-то і не належала нікому особисто. Якщо тимчасовий господар дає лад дару Божому -землі — Помогай Боже тобі добрий чоловіче.
Самгородок має давню історію і не менш драматична вона у місцевого храму. Спочатку в «дусі комуністичного раю» зруйнували стару церкву і на її місці побудували школу: тупцюйте діти по могилах святителів і не запитуйте «Чого ми безпам’ятні». Потім була віддана під церкву стара випріла лазня. І, ось, чи не найвагоміше досягнення Незалежності — сподвижницька праця о.Олександра і на новому місці з’явилась велична Хресто-Воздвиженська церква, трапезна, келії для мирян-прихожан…
В той день саме в Самгородку над туристами нависла дощова хмара, не все коту масляниця. Та оптимізму не займати і наймолодший із мандрівників Вітя Кульбабенко лише посміхався, ніби позаду і не залишилось яких 60 кілометрів дорогами-путівцями.
До Селезенівки ще лишалось пройти через села Саврань і Ями.
Біля Троїцької церкви села Селезенівка нас зустрів, як добрих друзів п.Петро Сопіженко, староста.
Історія храму цікава. Цегляний храм збудовано в 1861 році за 3 роки. Чудо такого швидкого будівництва в кількох обставинах. Зокрема, Ціцілія Радзивіл, одна із аристократок того часу заповіла значну суму на будівництво костелу в м.Сквира. У тодішньої російської влади був єдиний засіб впливу — не дозволяти аристократам-католикам будівництво камінного костелу до тих пір, поки панство не потурбується про благоустрій православних храмів в своїх маєтках. Зрозуміло, що в селах проживав православний люд. Тож вимушений був Вільгельм Радзивіл, щоб виконати волю покійної, спочатку прикласти зусилля до будівництва церкви у Селезенівці, яка на той час йому належала. І, благо, в 1861 році селянам залишалося лише облаштувати іконостас, придбаний за кошти громади.
Одвічні поля і ниви, горизонт і чубчики лісів — наш край. Земля -годувальниця і місце де покоління за поколянням торують свій шлях у вічність християни. І єднають соборною молитвою дух і прагнення добробуту і процвітання. І, центрами звідкіль розходиться благодать спільних молитов були є і залишаються храми і церкви.
Позаду у туристів кілометри доріг і калейдоскоп вражень. Попереду видніється золотоверхий храм св.Миколая, золочені купола котрого встановили нинішнього року. До Сквири яких кілька кілометрів, а в стремлінні до росту і досконалості – безконечність.
Анатолій Гальчинський, голова Сквирського осередку СУМ в Україні.
