Гурт юнацтва Сарсенгалієва Карина, Дідусь Юлія, Семенюк Олесандра, Пшенишнюк Даша, Марціновська Карина, Атаманчук Олег, Безуглий Максим, Бондар Назар, Васильчук Богдан, Куницький Ярослав, Бондар Захар, Сарсенгалієв Максим, Литвин Андрій стали учасниками пішої мандрівки Сквира-Буки-Таборів-Сквира.
Перший автобус до Буків відходить о 6.30 ранку. Надворі сутінки і прохолодна заморока. Бродячі пси поховались, неповнолітня молодь набісившись в місцевих барах – порозлазилась по домівках… Сонце десь тільки-но зароджується за Пустоварівкою чи Антоновим.
На зупинку прийшли всі, хто збирався іти в похід. Бадьорі, усміхнені, переповнені радістю і очікуваннями «чуда».
Всі вимагають уваги, кожен говорить і вимагає права на «вільний» мікрофон негайно, безперервно іде репортаж з місця подій: дивіться… і що тільки не привертає увагу: собаки і кішки, будинки і дерева, старі авто і сучасні мегамото, випадкові птахи і перелякані коти, випадкові перехожі і заковизлі в ранішній прохолоді яблука, темний силует журавлиного гнізда на самій маківці електричного стовпа і сріблястий відблиск Раставиці… А коли не вистачає бутафорії в скудному інтер’єрі світу, починається «гра» в «ти мене штовхнув – а він пихається», «зараз вхопиш –а ну дожени»…
Бажання-сподівання викристилізувались в конкретне – «а, де тут магазин, у мене є ще гроші».
Чіпси, папіряний стаканчик кави ( «яка гірке пійло, мало цукру» ), цукерки. Споглядати пейзажі найприємніше з повним ротом всяких солодких витрибеньків. «Мугу, гарно…» від баченого чи ви смакованого…
Богдан шостий рік відпочиває в Росичі. Він помітив, що біля Чубинецької школи уже обгороджений стадіон. Він в захваті від такої модернізації. Сподівається, що і наступного літа буде в команді християнського табору.
В Чубинецькому лісі до якого від Буків спокійненько дійшли за годину, розпочали готувати пізній сніданок чи ранній обід (всякому, як подобається). Мурашиними потугами натягали дрів. Карина, визнаний авторитет в організації туристичних обідів і цього разу перебрала на себе функцію шефкухаря. Ніхто не сперечався. Картоплю дівчатка обшкурили, Назар із Захаром уже розвели багаття, Максим, Ярослав, Андріій, Олег підтримували вогонь. По часі наїлись всі, і навіть місцевий пес Бублик, який однаково реагував і на нову кличку Мілкі-Вей, і на шматок сосиски.
Дорога до Таборова – асфальт і цікаві погляди місцевих поселян. Приємними були зустрічі із таборівчанами юнаками-туристами Павлівським Ярославом і Анатолієм Богуцьким – яким шляхом підеш, того і стрінеш.
В полі, ген за селом пам’ятник Голодомору. Такий собі знак, памятай, чим обернулась окупація російських більшовиків для люду українського. Тут поховано з-пів села, колись веселого і хлібосольного, гордого і незалежного. Вбитого під час одного з найбільших геноцидів ХХ століття.
Дорога, зміючить попід посадкою і кукурудзяним полем в безкінечність. Дівчата взявшись за руки починають волати одну за одною пісні. Добре співають, дикі кабани побояться підходити близько. Відчуття безпеки, вольності і вдоволення полонить всіх. Хлопці грають в «контакт», саму ходову гру всіх часів і народів, що ідуть земними дорогами.
До Сквири з боку КХП добираємось за дві години. Цілий день без комп’ютера, пішки по реальних, а не віртуальних дорогах. І, поряд реальні друзі, а не світ вивернутих комп’ютерних хворих фантазій… Це кроки по життю і повернення до реальності.
Юля з Кариною, Андрій з Богданом роздумують, що б таке зробити в Пам’ять про Голодомор. Вони щось придумають, це точно. А найголовніше в кожного вже починає відроджуватись бажання діяти, впливати і міняти реальний навколишній світ.
Анатолій Гальчинський, голова Сквирського осередку СУМ в Україні