27 жовтня сумівці відвідали пані Марію Віктюк, упівку, членкиню Київського крайового братства ОУН УПА, і подарували їй настінний календар “Перші захисники Української Народної Республіки”, матеріальну допомогу, зібрану за допомогою громадськості та листівку, яку зробило юнацтво. Пані Марія поділилися з сумівцями Київського осередку історією свого життя.
– Пані Маріє, розкажіть, будь ласка, про себе: де Ви народилися, виросли?
– Народилася в Тепнопільській області, с. Гороженка Монастирецького району.
– Як Ви потрапили в УПА?
– Ви ж розумієте, що до УПА не брали будь-кого. Серед нас відбирали тих, хто надійний, хто готовий віддати життя. «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба» – казали нам.
– А яким чином визначали, хто надійний?
– По розмові, по тому, як людина працює, яку літературу читає.
– Коли Ви потрапили до УПА?
– В 1941 році, мені тоді було 17 років.
– Які функції Ви виконували в УПА?
– Дівчат зазвичай вчили перев’язувати рани, зупиняти кров, надавати першу допомогу пораненим до того як прибуде лікар. Крім того, могли попереджати про загрозу, передавати записки. Нам казали бути обачними, завжди при собі мати шматочок хліба, і якщо є загроза, з’їсти цю записку.
– Чи брали Ви участь у боях?
– Ні, не брала.
– Як Вас заарештували?
– Заарештували мене в 1946 році, і зіслали в Норильськ, на 10 років. Я саме поверталася від брата (він на той момент вже був заарештований), і зайшла на ринок, де мене й перестріли троє чоловіків. Посадили в одиночну камеру, де я пробула аж до слідства. Я не знаю, як вони мене знайшли. Мабуть, хтось їм на мене вказав.
– Які умови були у Норильську?
– До смерті Сталіна було надзвичайно важко, ми як невільники, будували бараки. Їм абсолютно не було шкода людей.
А потім стало краще, ми втішали себе тим, що спілкувалися, співали, вишивали, молилися. Після відбуття ув’язнення ми ще певний час жили в Норильську. Бо повертатися не було куди, нашу хату, та й усе село, спалили. Природа там дуже гарна, і умови життя на той час були непогані. У той час чоловік переконав мене отримати освіту і я закінчила заочно в Києві швейний технікум. До освічених людей завжди краще ставилися, навіть у в’язниці.
– Чи були у в’язниці священники?
– Були, навіть нас із чоловіком обвінчали. Все було дуже просто – помолилися, і заяву написали. Щоб нас офіційно розписали.
– То Ваш чоловік також був ув’язнений?
– Так, він діяв на Рівненщині у підпіллі. І мої батьки, і брат також сиділи.
– Чи були Ви в якихось інших організаціях до УПА?
– Так, у нас було дуже патріотичне село. Нас виховували в читальні – там діяв самоосвітній гурток, де ми вивчали історію та географію України. Окрім того, діяли 2 «Просвіти», «Рідна школа», були філії на хуторах. У нас було культурне село.
– Пані Маріє, як цивільне населення ставилося до повстанців?
– Прихильно, адже упівці захищали села. Люди зазвичай їх і годували, і залишали на ночівлю. Хоча, звісно, було й досить зрадників. Наша держава ще досі є напіврадянською і ще забагато є сексотів.
– Звідки повстанці брали одяг, харчі, зброю?
– Звісно, допомагали люди – і одягом, і їжею, хто чим міг. Окрім того, нападали на вагони, – так отримували зброю, набої тощо.
– Чи були в підпіллі свята та як їх відзначали?
– Звісно, були. Святкували Різдво, і Великдень. Якщо не було загрози, то йшли в село, де люди підпільникам давали паску тощо.
– Чи траплялися люди з Центральної та Східної України?
– Так, багато було і зі сходу, навіть іноземці. Це переважно були військовополонені, котрі хотіли так вберегти своє життя, і йшли в УПА.
– Чи багато жінок було в УПА?
– Так, достатньо багато. Вони виконували роль зв’язкових та медсестер.
– Як ховали загиблих повстанців?
– Я точно сказати не можу, це була справа самих повстанців. Тут все залежало від умов.
– Чи спілкуєтеся Ви з кимось із УПА?
– Ні, майже не спілкуюся. Більшості вже нема в живих.
– Чи знають Ваші сусіди про те, що Ви були в УПА?
– Знають, що ми з чоловіком були у таборі. Але ніколи не запитували про це, а я їм також не розповідаю.
– Чи отримували Ви коли-небудь компенсацію від держави?
– Лише один раз, на початку дев’яностих, нам видавали пакет з макаронами і крупами, та й усе.
– Що давало Вам наснаги у важкі часи? Які приємні спогади Ви маєте?
– Найкращі спогади, звісно, про дитинство – як ми співали, ставили вистави, відвідували читальню, закохувалися.
– Як жилося при німцях?
– При німцях було легше, вони менше знущалися над людьми. Тай німців було менше. А при совітах часто були облави, арешти, доноси. Хоча ні ті, ні інші не мали жодного жалю.
– Пані Маріє, які побажання чи настанови Ви хотіли б дати сучасній молоді?
Пам’ятайте, що історію пишуть не лише такі як Табачник, завжди шукайте істинну українську історію. Молоді треба знати правду, як Росія обманула Хмельницького і що з того вийшло, про те, як Ярослав Мудрий розділив синів, про козаків, січових стрільців. Читайте, розвивайтеся, щоб бути достойними людьми.