Сумівці провели в останню путь подругу Віру Лавриненко

Сумівці, рідні та близькі провели сьогодні в останню путь провідну членкиню Спілки Української Молоді подругу Віру Гайдамаху (Лавриненко). Похоронну відправу в храмі святого Василія Великого міста Київ очолив капелан СУМ в Україні, ректор Київської Трьохсвятительської семінарії УГКЦ протоієрей Петро Жук.

Прощальне слово від світової спільноти СУМ виголосила заступник голови Світової Управи Спілки подруга Неля Лавриненко.

Сьогодні ми попрощалися з Людиною, яку завжди були готові радо вітати, бачити й чути – у своїх домівках, на своїх таборах, у своєму житті.

Ми з великою довірою ставилися до неї, бо знали – Віра нас не підведе.

У кожного з присутніх на похоронній відправі, а також у сотень тих, хто сьогодні співпереживає разом з рідними, близькими та друзями – разом із нами, цю сумну мить, є своя історія, пов’язана з подругою Вірою.

І ці історії (різні, але такі теплі й щемні) є тим, що допомагає нам трохи полегшити біль втрати.

Бо світло, яке запалила в нас своєю простотою і мудрістю ця добра й щира Людина не може згаснути із її відходом у Вічність.

Бо не для того його засвічували! Не для того дарувалася ця іскра любові й вирозуміння аби втратити її враз і незворотньо!

Цього не станеться! Бо дар цей був зроблений з твердим переконанням, що його буде передано іншим.  

І свідченням цього є сумівська молодь, яка зібралася у київському храмі, прибувши з різних куточків України.

Для неї і задля неї жила й працювала та, кого ми сьогодні провадимо в останню земну путь.

Сама того не відаючи, Вона стала для багатьох з нас чи не найбільшим моральним авторитетом – Виховницею і наставницею, думка якої важить дуже багато.

Для Спілки Української Молоді, як і для української спільноти загалом, це надзвичайно велика втрата.

Але за своє життя подруга Віра зробила все, щоб втрата ця стала для нас стимулом жити далі, продовжуючи справу тієї, хто своїм життєвим кредо обрав слова Лесі Українки: «Без надії таки сподіватись».

Маємо виправдати її сподівання – жити й працювати для сильної незалежної Української держави.

Згадалися рядки: «Ми не казали, як її любили, бо за життя таких не кажуть слів…».

Подруго Віро, з любов’ю відпускаємо Вас у цю останню путь. Нехай Господь милосердний прийме Вас у свої обійми.

Віримо, що там – на небі, стало більше на одну молільницю й опікунку України.

Тихо спіть – без тривог.

З нами Бог…