Юнацтво села Чубинці і Таборів – Богуцький Анатолій, Вадим Леляк, Владислав Кобернюк, Богуцькі Олег і Костянтин, Маргарита Хаблюк стали учасниками проекту Сквирського осередку СУМ в Україні «Сквира невідома».
Юнацтво хотіло до Білої Церкви, Києва, а найліпше – до Львова. Здавалось, що саме в далекій Галіції сховані найзаповітніші мрії кожного.
– А, може, до Сквири?- запропонував обережно.
Вибух емоцій. Ніби ото замість апельсин, манго, ківі, згущеного молока мені закортіло втиснути в їх ненаситні пащеки добрячий стакан риб’ячого жиру.
Відгукнулась на незбагненну пропозицію сама малість. І приїхали до Сквири із далекого Таборова-Чубинець.
Немає пророка в своїй вітчизні, так ми влаштовані. Самим оцінити і розгледіти своє під носом несила. Дальнозорість наша ментальна риса.
Ідемо Сквирою відомою і не дуже… Будинок з пам’ятною дошкою про перебування в нашому місті Тараса Шевченка. Як відчути той далекий 1846, тим більше розгледіти серед туману минулого 32 літнього молодого чоловіка, який прописаний до Вічної книги буття нашого народу? Перемацуємо старовинні монети 19 століття – магічні еквіваленти машини часу. Мідяки заяложені руками і роками, хтозна, можливо, це «насіння» посіяв із своєї кишені Тарас… Згадуємо, що цього року виповнюється 240 років гайдамакам-коліям, таким собі бандерівцям 18 століття. Це у нас, в Сквирі, Тарас записав свою улюблену пісню про гайдамака Швачку. Цей факт в своїй книзі «Літературна Сквирщина» приводить п.Василь Цимбалюк. А ми пригадуємо, що цього ж 1846 року Кобзар написав свій вірш, який народ назвав «Заповітом». З яких джерел проростає слово, яке переживає століття, ми не знаємо, але достеменно у духовну скарбничку поета Сквирщина вплелась особливим візерунком.
На вулиці німецької революціонерки Рози Люксембург стоїть гарний двоповерховий будинок, старовинний. Думається, що саме в такому доживав свої останні роки воскреслий із забуття і подарований нам стараннями краєзнавців і науковців Карло Болсуновський. Ще нинішнього року за ініціативи п.Катерини Плівачук, п.Василя Цимбалюка було проведено конференцію по науковій спадщині «папи Карла», «діда Низовського». А його, до речі, цитують і дотепер науковці, котрі досліджують потаємний, сакральний зміст українського «тризуба».. Монограма тризуба Володимира Святославовича, і це підтвердить навіть маля – слово «воля», – це найпростіша із версій, але і вона захоплює. Карло Болсуновський монограмі тризуба присвятив цілу наукову працю. В його спадщині більше 30 досліджень , що стосуються самих незвіданих сторінок українського народу.
Піднімаємось на Меморіал. Читаємо на жерлі гармати виведені коректором «я тебе кохаю, Оксано» – що може яскравіше засвідчити, що живемо під мирним небом. А оті справжні могили із тілами вічно молодих – ціна заплачена за право помазюкати гармату від переповнених почуттів до невідомої, миловидної сквиряночки. Стоїмо біля надгробка із зіркою Героя Григорія Якушкіна. Двадцятилітній хлопчина, що скропив власною кров’ю землю Сквирщини. Нагадую своїм допитливим юнакам, що 163 стрілецька дивізія генерала Карлова її 529 стрілецький полк боями пройшов і через наші Буки, Чубинці, Таборів. Іменем героя названо перевулок в місті… і не Ленін, з його доморощеними чи німецькими революціонерами, що викупались ще за життя в крові людській, а він, простий хлопчина із Мордовії Гриша Якушкін довіку наш, рідний…
Від Меморіала через річку Домантівку піднімаємось провулком до перехрестя і відразу опиняємось в чотирьох епохах. На ваш розсуд, закрийте очі, ввімкніть МП3 із записом органної музики – постануть перед вами стіни величного костела, в котрому ще на початку минулого століття знаходився один із найкращих органів Європи. Збудований на кошти Ціцілії Радзивіл, він став окрасою і центром духовного бродіння римо-католицьких віруючих. Відтоді лише повалений склеп пані Емілії з роду Потоцьких на центральному кладовищі та білі стіни костелу – німі свідки золотої епохи аристократів і родовитих магнатів для котрих Сквира була рідною домівкою.
Саме час видобути із наплічника Біблію, розкрити її в одкровеннях Іоанна Богослова і вичитати : « Третій ангел затрубив, і впала з неба велика зірка, що палала подібно до світильника, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім’я цієї зірки «полин»…» Двадцятка кроків і ми біля пам’ятного знака жертовним пожежникам Полина – Чорнобиля. Боюсь, що не лише пам’ять, а і міліренгени радіації кожен носить в собі . То чи збулось пророцтво біблійне, і ми стали свідками апокаліптичного кроку Величної історії, чи це всього лиш наслідки людської недбалості і злочинної легковажності…
Стомлені, але бадьорі всідаємось на лави біля обеліску Афганцям. Куди тільки впаковується бачене і почуте, і де воно вигулькне, за яких обставин. А хотілося, щоб Сквира була і джерелом гордощів, і землею малої Вітчизни, яку шануєш і за яку вболіваєш. Без пафосу, але по-справжньому.
Он і наш земляк, таборівчанин сержант Олег Оскілко. «Затріпотіли хоругви на вітрі, загремів полковий тулумбас. Дух мій, Діво, давно вже відлетів, аж на Січ в Україну до нас…» тужлива, як вічність козацька пісня. Про «афганця» Олега і безталанних його земляків, про нас, про наш рід.
Пересікаємо парк, втішають свіжі фарби щойно відремонтованого приміщення в котрому, сподіваємось, буде новий РАГС. Тема, можливо, не актуальна для восьмикласників, але ж час летить, самі бачите, як. Ну скільки там пройшло тих годочків, відколи молодий Максим Рильський закоханий в сквиряночку римував слова… була б на той час в місті гармата, то неодмінно написав би на її щитку «я тебе кохаю…». Нашого відомого поета все життя тримала Сквира своєю чудодійною енергією і надихала на поеми, вірші. І напевне ж його «Троянди і виноград» мають грона від його друга сквирянина селекціонера Йосипа Магомета.
Котимось ватагою повз будинок Рильського до РЦДЮТ, тут проходить зустріч із Володимиром Перервою, автором цікавих розвідок в історію нашого краю. Та до тіла науковця не доступитись. Натомість принагідно маємо цікаву зустріч із п. Віталієм Лозинським. Людиною великого серця і не меншого зросту. Його поетична муза безупинно нашіптує нові рядки, які віддзеркалюють самі сокровенні, почуття. В яких і дух свободи, і чарівна незнайомка і мудрість пережитого.
Перехрестя провінційного містечка – це випадкові і милі зустрічі. За кілька годин прогулянки містом – десятки знайомців це і Вітя Кульбабенко, Назар Терновий, Юрко Вайсбурд – наші туристи і навіть п. Тетяна Гоменюк, соціальний працівник Чубинецької школи – «орбіта добрих людей», – так сказав би мій приятель Сєня.
Не можна було проминути будівлі нового собору по вул. .Горького. Дуже вже золотаво пишно впірнули в небесну синь хрести св..Миколая.
В Сквирській міській «третій» школі юнацтво на мотузках вправляється в техніці туризму. Знаний турист, п.Олександр Заєць, як справжній ляльковод утримує по кілька мотузок – страхує сміливців, що під стелею спортзалу. Достойне завершення мандрівки Сквирою. Подивитись на все і вся зверху. Підбадьорені початківці по часі опоясані та обсновані мотуззями зіллялись з юрмищем сквирських туристів.
Автобус до Чубинець відходив біля першої. Кілька годин, що були разом, як ціле життя і навпаки… Ні, що не кажіть, а Сквира непізнана, та кожен, хто скаже «Сквира –це я» зміниться сам і безперечно почне міняти світ навколо себе. Екскурсія закінчилась, і здається , нашого полку прибуло.
Анатолій Гальчинський, голова Сквирського осередку СУМ в Україні
