Цьогорічна учасниця міжкрайової програми обміну виховників подр.Леся Голик поділилися своїми враженнями від участі в проекті.
Коли Гаррі Поттер зі своїми друзями увірвався до Грінготсу, щоби викрасти горокракс і втік звідти на драконі – заголовки газетярських новин могли б кричати від захвату (чого, однак, не було, бо всі газети були підвладні Самі-знаєте-кому). Але чарівне підпільне радіо і менш підпільне, але не менш чарівне – «сарафанне» радіо рознесло цю фантастичну з’яву по усьому магічному світу.
Шість років тому, коли я щойно вдруге була на сумівському таборі ми вперше мали обмінників з СУМ Америки. ( І, на щастя – маємо їх тепер щороку.) Але ані тоді, ані кількома роками пізніше, я не могла навіть уявити, що матиму нагоду побувати на таборах СУМ Америки і подивитись на «джерело» українських пісень, які не співаємо ми, українських танців нам не відомих і давніх слів, які ми давно забули, замінивши їх аналогами іншомовного походження.
Навіть коли я писала гутірки на конкурс до обміну, подавалась на візу, писали уявні списки речей і, нарешті, отримувала візу – ця мандрівка була наче втеча з Грінготсу на драконі – і цілком реальною, і місцями абсолютно фантастичною та міфічною.
Ті, хто читали мої повідомлення у ФБ протягом мандрівки могли зауважити, що найбільше мене вразили не хмарочоси, натовпи, кольори-фарби, а ліси-дерева, звірі і птахи, сумівці і табори.
Напевно, коли б це стосувалось постійного місця проживання – я мала б цілком інші враження – та і шукала б іншого. Але ніколи не маючи наміру їхати до Америки чи там жити – була абсолютно не заангажована і не мала жодних упереджень стосовно того, що там побачу.
Перші кілька днів, коли був літак, приліт, аеропорт, Нью Йорк, дороги, відстані, великі машини, хмарочоси, Гудзон, мости, птахи і натовпи в мене було дуже стійке одне відчуття – що нас весь час дурять, показуючи американське кіно. Я відчувала, наче це повне розвінчування міфів про Америку, стійко сформоване фільмами-серіалами протягом останніх десяти років. Нью Йорк – це не лише Манхеттен Кері Бредшоу, не Бруклін Міранди, Централ парк – не лише місце зустрічі романтичних героїв Тома Хенкса. Ті кілька днів та вечорів, що я там була це місто-гігант нагадало мені велике, постійно пульсуюче серце, яке переводить подих на кілька секунд між потоками крові. Рух стихає на ніч, але не цілком, просто звуки стають різкішими та загостренішими й натовпи людей трохи рідшають, що, однак, не припиняє життя міста.
Очевидно, враження цілком суб’єктивні – я житель малого міста, яке можна за кілька годин перейти з півночі на південь і ще за стільки ж – з заходу на схід. Тож, цей мегаполіс, це вічне невтомне свято – не мій варіант.
Чого не можу сказати про маленькі містечка і села, розташовані за кілька десятків миль по гарній дорозі. З основних вражень – гарна дорога і гарна розмітка, добра інфраструктура і обмежувальні знаки. Думаю, що водіям велетенських фур-троків можна і справді жити в дорозі. Як і власникам великих авто. А от дрібненькі машинки мати просто небезпечно – швидкісний потік і габаритні сусіди можуть з легкістю здути з дороги і залишити на поталу оленям та зайцям. Або скунсам. Бабакам. Білкам. Червоним птахам. І всім іншим жителям лісів, які не бояться людей і дозволяють на себе дивитись зблизька.
Знайомство з американською фауною було раптовим та цікавим – під час ранкової пробіжки оленя прудким кроком пробігло повз, а за ним – олениха, яка завмерла напроти і довго не зводила пильного погляду. Далі був бабак, який виліз з-під порогу і довго порпався в траві. Заєць, що час від часу забрідав у двір. Ховрахи, що гонили один за одним. Сірі та руді білки. Червоновухі черепахи. Яструби у місті з гніздами на мостах. І ще багато усіляких гризунів – усіх назв і не знаю навіть. Мені здається, що за все своє життя я не бачила такої кількості та концентрації живих диких звірів не в зоопарку.
Мало-помалу склалися враження про сумівське таборування. Порівнювати табори в Україні та Америці, на Еленвіл та «Бескиді» – вкрай невдячна справа. Вони інакші, геть різні, але зі спільними ознаками. Як от, збірки, однострої, пісні, назви для дій та багато іншого. Словом, все те, що робить тебе сумівцем та відрізняє від іншого українця – в Америці і від всіх інших – в Україні.
Але для усіх таборів, поза сумнівом, характерна одна велика і важлива деталь – відчуття приналежності до великої родини, яку ти вибрав собі сам. Відчуття себе частинкою чогось великого і цілого, що дає почуття безпеки та затишку, де б ти не був.
Думаю, найкраще скласти уявлення про табори СУМ Америки – це подивитись відео, які знімав Святослав Липовецький, тож я не матиму це за мету це зробити. Але мої враження від обох таборів, на яких я мала щастя побувати – надзвичайно позитивні та шалені.
Коли я подавалась на Обмін, то однією з вимог було написання гутірок на тему Сучасна Україна. Після якогось часу та праці, залишились теми про музику, літературу і кіно, гроші, вступна гутірка та ситуація на Сході і кілька додаткових варіантів, українських фільмів та вечірніх програм. Гутірка писала під наше старше юнацтво, з великою кількістю тексту, ігор, забав і викладів. Трохи довелось покоригувати вже на місці, але врешті – якщо бути налаштованим на позитив і любити те, що робиш – то вийде добре.
Оскільки система вишкільного табору дещо інша, ніж таборування в Україні, то і таборування має трохи інший відтінок. Вишкільники (Старше Юнацтво в Україні) мають по 4 гутірки-виклади до обіду, далі спорт-купіль-робота по референтурах по обіді і вечірня програма. На «Бескиді» – дещо схоже – немає праці по референтурах, і є гутірки й по обіді – 3 штуки. Вечірні програми мають розважальний характер й до підготовки залучають і юнацтво також.
Мала щастя побувати на двох фантастичних вечірніх програмах, яких ще не бачила – Маскарада на «Еленвіл» та Івана Купала на «Бескиді». Обидва заходи були проведені вишкільниками: вечірка була організована та ініційована референтурою культурників і таборовою управою, а купальське дійство – спільно з інструктором подругою Ланою, де таборовики власноруч робили Марену, плели вінки, а потім палили ватру та співали гарні українські пісні.
Дуже цікавим є спосіб організації таборів на обох оселях – на Еленвіл обирається таборова Управа, а вишкільники працюють в пообідній час у референтурах-дружинах і, фактично – мають управління табором у своїх руках. Такий собі аналог «Дня таборовика» тривалістю у два тижні. Референтура ратників організовує спортові змаги та гуртки, культурники – розважальні заходи, виховники відповідають за святкові апелі, міжнародники відповідають за теренові ігри з політичним контекстом, а суспільники – за збірку коштів для таборових потреб та для передачі на потреби АТО.
«Бескид» може похвалитись активним залученням своїх вишкільників до таборової команди: щодня інша юначка виконувала обов’язки писаря, члени роїв заступали обозних. А такого впоряду я ще ніколи не бачила: чіткий крок, чистий звук, дво-лави, що стають одно-лавою і назад, виконання команд по свистку і багато усього іншого. А ще на «Бескиді» відпочивають чимало українців – щовечора палають ватри, вариться уха та смажиться на грилі м’ясо, грає «УХ-радіо» та лунає українська мова і всі кличуть до розмови та товариства.
Тиждень на таборі – це мало і багато. Багато – бо вистачає часу, аби перезнайомитись, отримати уявлення про таборування, вичитати гутірки, постійкувати, поспівати, поплавати в басейнах і встигнути ще багато-багато всього. А мало – бо саме входиш у смак, розпробуєш, як смачну страву – і відчувається втрата, коли їдеш далі, до нових вражень та мандрів.
Я не певна, чи вистачить мені слів, аби цілком передати усе те, що сталось зі мною за останні 4 тижні літніх подорожей: було багато любові, багато друзів, багато зірок-роси-дощу-простору, багато фотографій і ще багато-багато усього.
Кілька днів у Нью-Йорку після таборів, трохи більше, ніж одна доба – вдома і знову табори. Але це, як то кажуть у казках, – це вже зовсім інша історія.
Я дуже сподіваюсь нікого не забути, бо людей, яким вдячна без міри за те, що відбулось не так давно – дуже багато. Христя, Андрій, Іванка та Оксана Бігун, Оксана Боднар, Христина Кобилецька, Тереса Дуда, Дмитро Ленчук, Леся Грицина, Віктор Курилик, Сергій Кузан,Олександра Городиська, Джесіка Дем’янич, Іра Лялик, Марічка Ворона, Христя Екгарт, Світлана Лущак, Мирон Васюнець , Тарас Дрозд, Василь Ільчишин, Маркіян Попович, Оля Кулініченко, отець Ярослав Мендюк, Іра Лиса, Анна Степанова, Олександра Савченко, Вікторія Галас, Ірина Тарашевська.
