Цього року ми відзначаємо третю річницю смерті Нестора Зарічного, одного з засновників СУМу в Кошляках у 1948-му році. Нижче публікуємо статтю із архівів сумівського сайту (http://archive.cym.org/ua/news/nestor_zarichnyj.asp).
Потрапивши до його квартири, одразу розумієш, що живе тут неординарна людина: стіни прикрашають різноманітні грамоти – свідки непростого, але героїчного минулого їх власника і сьогоднішньої шани як ровесників, так і молодого покоління. А мова іде про Нестора Васильовича Зарічного – патріота, відданого своєму українському народу не на словах, а на конкретних справах. Довів це власним життям, починаючим з ранньої юності, коли у далекому і тривожному 1948-ому взявся за організацію у рідних Кошляках (Підволочиський р-н) Спілки Української Молоді.
Будучи 15-річним підлітком, уже тоді мав досить свідомості і відваги, щоб не гнутись перед несправедливістю. Разом з товаришами Мирославом Загрійчуком, Ростиславом Зарічним, Ярославом Бакалюком та Ярославом Чучвалою розповсюджували антирадянські листівки, збирали дані про представників радянської влади, переховували зброю, вивчали націоналістичну літературу. П’ятьом юним сумівцям вдалось протриматись три роки, працюючи у контакті з Організацією Українських Націоналістів. А в серпні 1951-го їх заарештували слуги існуючого режиму.
– Пам’ятаю, як сьогодні, той день, коли мене обступили двоє чи троє кагебістів і прямо з урочистої лінійки в залі Бережанської торгової школи забрали до Тернополя в КГБ і кинули в 10-у камеру, – каже пан Нестор, силкуючись вимовляти слова. Допомагає йому розповідати дружина – Євгенія Степанівна, бо після операції на гортані чоловіку важко спілкуватися. Вона й сама без зайвих підказок виклала б долю свого судженого, бо знає її як свою. Адже поряд – 47 років. Золоте весілля на носі.
– У Бережанах Нестор опинився, бо думав там уникнути настирливого переслідування. В Кошляках їх вже добре пильнували, – пояснює пані Євгенія ситуацію. – Але і там знайшли. Навіть диплома про закінчення навчання не дали взяти, якраз мало бути вручення.
З того часу й почались митарства юного правдолюбця. Розповідати про них можна було б у великому романі. Перебиваючи один одного, подружжя згадувало про найтяжчі миттєвості і випробування, які випали на долю пана Нестора. Спершу було чотиримісячне катування у КГБ, де до суду ледь дотягнув на худій юшці з кропу і риб’ячих очей. Щоб підняти його ослаблене тіло на ноги, тюремній медсестрі довелось відгодовувати юнака з ложечки риб’ячим жиром. Той жах у тісній камері, де на підлозі спало 23-оє арештантів, не забуде ніколи.
Врешті 25-26 грудня 1951 року відбувся суд Військового трибуналу військ МВС Тернопільської області, який виніс невблаганний вирок: за ст.54-1а КК УРСР засудити до 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Потягнулись місяці гнітючої дороги етапом до Воркути, який пролягав через Київ, Петропавловську фортецю. У Воркуті в’язнів розселили у бараках по 100-120 чоловік. І запрягли до вугільної шахти на тяжку працю. Нестор, будучи юним, ослабленим, шахтарської ноші не виніс. Спробував того чорного труду десь три місяці. А далі врятував лікар – такий же, як він, в’язень. Зробив якийсь укол в ногу, щоб Нестор потрапив до лікарні, а згодом і на іншу ділянку роботи. Як потім не випитували тюремні начальники, хто «накликав» таке страшне гниття, нічого не дізнались. А тому лікарю і донині Нестор Васильович дякує, бо хоча тоді й 40-градусну температуру тіла довелось перетерпіти, але залишився живий, інакше впевнений, що не вижив би у тій каторжній шахті. Далі працював на залізниці, виписував своїм красивим почерком накладні. Відправляв вугілля за призначенням. Тривало так до 1953 року, коли помер «товариш» Сталін. І крига скресла. Розпочалися масові страйки політичних в’язнів, перегляд їхніх справ.
27 березня 1953 р. вийшов Указ «Про амністію». Два роки тягнулось повторне слідство по справі кошляцьких сумівців. І врешті 12 листопада 1955. року Нестор Зарічний був звільнений. Поверненню додому земляків раділи усі – не лише рідні.
– Це таке піднесення було, коли поверталися з таборів наші хлопці і дівчата, що важко переповісти. Святкувало усе село, – каже пані Євгенія. – Але радість була недовгою. Нікому із засуджених не дозволяли жити вдома. Відправляли кого куди. Нестор поїхав у Каховку Херсонської області навчатись в училищі. Освоїв професію механізатора, рік там пропрацював і тоді повернувся на Тернопілля. Добрі люди допомогли приписатися, влаштуватися у Збаражі на роботу.
Тим часом пані Євгенія вивчилася на швею високого класу і доля знову звела із земляком, У 1961 році побралися. Народили діток. Сьогодні ними пишаються: син Василь працює ветлікарем у сусідньому районі, донька Оксана віддає усі сили громадській, політичній діяльності заради того, щоб Україна, вимріяна її батьком, твердо стала на ноги. Сьогодні вона депутат Тернопільської обласної ради. Підросли вже й онуки, самі незабаром стануть батьками і передаватимуть увібрану від старших любов до рідної мови, рідної пісні, традицій і звичаїв своїм нащадкам, а ті – своїм. І не закінчиться ця любов ніколи, бо вона є справжньою, вистражданою, не притворною, і не напоказ. Хіба можна напоказ просльозитися, коли згадуєш давно минулі, але дорогі миттєвості, які зарубцювались у серці навічно.
Нестор Васильович не стримує сліз, коли гортає у пам’яті свій неповторний шлях до незалежності і коли згадує той день – 24 серпня 1991 року, коли вона стала реальністю. У його душі вона була реальністю завжди – непроминучою і невідворотною: і тоді, коли з Воркути віз перстень з викарбуваним тризубом, зашитим в одязі, бо боявся, що на чужині відберуть, довіз до Тернополя і на вокзалі кинув незнайомим землякам, щоб не виявили при обшуку в камері. І тоді, коли з ним ділився куснем хліба однокамерник, з яким доля зводила ніби випадково двічі, щоб і тому відплатити добром, і коли до маленького віконця тюремної камери щодня прибігав хлопчик і питав: «Дядю, ти ще живий?», наче голос його майбутнього, яке не могло зрадити, залишити напризволяще. І тоді, коли від душі співав у церковному хорі
Сьогодні Нестор Васильович, хоча нещодавно відзначив 75-літній ювілей, продовжує активно цікавитись сучасними сумівцями, надихати їх своїм прикладом.
Тернопільська міська організація СУМ в Україні обрала його своїм почесним членом. А світова Управа СУМ нагородила у 2001 році грамотою за значний внесок в боротьбу за Українську самостійну соборну державу в лавах СУМ в селі Кошляки в 1948-1951 рр. Визнало заслуги пана Нестора Зарічного і Всеукраїнське Братство ОУН-УПА ім.Генерал-хорунжого Тараса Чупринки, від якого він має грамоту за активну участь у роботі Братства ОУН-УПА.
А Тернопільська обласна рада минулоріч вручила пану Нестору пам’ятний знак до 100-річчя Головнокомандувача Української Повстанської Армії Провідника ОУН генерал-хорунжого Романа Шухевича.
Ірина СИСКО, м.Збараж, газета „Народне слово” (№33 (7824) від 15 серпня 2008 р.)
