“Я люблю подорожувати… Люблю зустрічати нових людей… Люблю пригоди… Тому подорож до Літок зуміла зачепити струни моєї душі…Доля українського народу ніколи не була легкою, навіть сьогодні ми боремося за гідність і правду, сонце і силу, незалежність і тепло. Ми завжди шукаємо допомогу у собі, підтримку – у сім’ї, і відданість – у державі. Проте, даю слово честі, що в Літках у 1918 воїни УНР шукали зовсім інше. Молоді, красиві і зовсім юні хлопці шукали шанс, щоб захистити український народ; щоб захистити маленьку сестричку, що чекає брата, щоб захистити маму, що проливає сльози біля вікна і чекає, чекає, чекає; щоб захистити батька, який мужньо стримує сльози за сина, а може, і також стоїть за крок до смерті; захистити самотню стареньку бабусю, що ,можливо, чекає повернення тих, кого давно вже немає… Єдине, що згуртовує всіх – це віра і надія…
Міліони людей гинули за майбутнє… Майбутнє – ось за що всі боролись. Ми його отримали, ми маємо усе. Але виникає питання… Ми його цінуємо?
Пройшло майже 100 років від того часу як відбулася битва під Крутами, а ми все боремося, боремося і боремося… Тому що дбаємо про НАШЕ майбутнє. В цьому і є особливість українця. Незламність…”
“Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу…
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?…
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання…
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі….”
І. Я. Франко (1905р.)
