Розпізнати в нашому минулому знаки нашого майбутнього!

Доповідь новообраного Організаційного референта СУМ, заступника голови Крайової Управи СУМ в Україні др.Святослава Липовецького перед делегатами та гостями ХІХ Світового Конґресу СУМ.

Всечесні отці, шановні гості, дорогі делегати ХІХ Світового Конґресу СУМ! Я думаю, що це було дуже ризиковане й відважне рішення організаторів Конґресу, що в рік, коли сумівський світ відзначає 70-ліття створення СУМ в еміграції, мені, сумівцю з України, запропонували підготовити святочну доповідь на наш бенкет.

Але я дійсно вдячний за довіру.

Якщо б мені треба було подати назву моєї доповіді одним реченням я б її назвав «Розпізнати в нашому минулому знаки нашого майбутнього». Я б дійсно хотів зупинитися на ключових подіях нашої історії, які стали визначальними для існування СУМу. Сподіваюся, що вони допоможуть нам більше зрозуміти суть нашої організації та її місії.

Першою я згадаю подію березня 1930 року, коли в Харкові було засуджено діячів СВУ-СУМ. Для нас, сьогодні, знаючи хід історії є очевидним, що ті особи, що опинилися на лаві підсудних мали мінімальний шанс зберегти своє життя. Натомість, для 26-літнього Микола Павлушкова це була нагода якось вберегти своє майбутнє. Він міг сказати, що СУМу не було, або що вони нічого не робили, але просто були гуртком для спілкування школярів. Натомість він обрав інший шлях. На питання прокурора: «В чому полягала тактика СУМ, шляхи роботи?» він відповів: «Ми думали про здійснення нашої мрії – Української Народної Республіки».

Цієї відповіддю він не лише визначив своє майбутнє, яке закінчилося більшовицькою кулею на Соловках, але цієї відповіддю він дав великий поштовх для розвитку СУМу. Для нашого майбутнього навіть не так значиме стало заснування СУМу в 1925 році як його ліквідація в 1930-у.

Тут хочу згадати євангельські слова: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе». Жертва принесена Павлушковим було тим зерном, яка загинуло, але дало плід в створенні СУМу по цілому світу.

Процес СВУ-СУМ, який транслювали  по радіо й друкували в газетах справив зовсім інше враження ніж очікували карателі – молоді українці на довгі роки були натхненні ідеєю СУМу й відтак, нам сьогодні відомо щонайменше чотири спроби створення підпільного СУМу – в 1940-х роках на Сумщині, в 1948-1951 на Тернопільщині, в 1960-х на Пряшівщині, що в  Чехословаччині та в 1970-х на Івано-Франківщині.

Як приклад я лише згадаю, що ті 16-літні юнаки, які творили СУМ в Кошляках на Тернопільщині, а в нашій уяві це є старше юнацтво, так от – ці юнаки були засуджені на 25 років тюрми за сумівську діяльність. Це теж було одним із тих малих зерен, яке через 40 років дало нагоду створити Українську Державу. А для нашої організації це є ще одним зразком вірності сумівським ідеї та ідеалам.

Історія СУМ в еміграції може не була сповнена такого драматизму, як наведені приклади з України – тут за діяльність не розстрілювали і не відправляли в табори ГУЛАГУ. Але вона стала зразком того іншого патріотизму про який писав Митрополит Шептицький, коли говорив «жертва однієї хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці. Не зривами однієї хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертва­ми аж до крови й смерти багатьох поколінь двигається народ». 

Сумівська довголітня муравлина праця проявлялася в творенні України тут, в країнах поселень.

В Програмі СУМу згадано що «СУМ є середовищем, в якому куються сталеві характери…». Запитаймо себе – чи ці характери формувалися в дискусіях і засіданнях? – Напевно «так». Чи формувалися в товариських забавах та імпрезах? – «можливо». Але таки напевно головним була ота щоденна муравлина праця.

Це була титанічна боротьба за душу своєї дитини і дитини свого ближнього. Одна старша подруга розказувала мені, що організаційний звіт в бандерівській структурі складався з трьох точок: – чи є в місцевості, яку я представляю Українська Церква, чи є школа українознавства і чи є молодеча організація.

Мусимо признати, що ця Україна в країнах поселень, ця Україна, яку побудовало своєю муравлиною працею перше покоління сумівців, в еміграції в багатьох аспектах була більш українською ніж на рідних землях. Мені подобається приклад Великої Британії, коли на тому терені опинилися українські військові, які творили СУМ, то там було дуже мало українок. Чоловіки одружувалися на британках, але навчили їх української мови, привели до української церкви і ті жінки стали тими матерями, які виховали на Туманному Альбіоні своїх дітей українцями.  

Ця мала Україна, яка творилася по різних країнах та містечках світу будувалась неймовірними зусиллями перших сумівців.

Втім, я б не хотів щоб говорячи про 70-ліття СУМ в діаспорі ми обмежилися лише до згадки про оте перше покоління, про «greatest generation».

Це було б надто легковажно постійно покликатися на їх приклад і їх моральний авторитет.

Я хочу, можливо вперше з такої трибуни, сказати про покоління, яке вже народжене в еміграції. Говорити саме сьогодні, коли ми відзначаємо 70-ліття СУМ в еміграції, а не через 30 років, коли ми відзначатимемо 100-ліття.

Отже, чи покоління народжене в еміграції було гідне праці і життя своїх батьків? Чи воно підтримало той сумівський прапор, який було піднято на харківському процесі і потім не раз піднімали в підпіллі і який гордо замайорів в еміграції?

Я буду говорити не про «міфічне покоління» народжене в 1950-1960-х роках, але говорити про конкретних старших дружинників та молодших сеньйорів, які сидять в цьому залі. Про них і їх товаришів.

Для тут присутніх молодих дружинників я хочу сказати кілька слів про покоління їх батьків, виховників і старших друзів.

Особливість цього покоління, чим воно вже ввійшло в історію, є те що «вони не бачили, але увірували». Вони знали про Україну лише з розповідей своїх родичів, з гутірок в СУМі та уроках в суботніх школах.

Чи це легко було стати українцем тут, в еміграції? Чи легко було «не бачити Україну, але увірувати в неї»? Чи легко було стати більш українським поколінням аніж були їх ровесники в Україні?

Комуністичний поет писав про них: «Дітваки діаспори гнилої». Чи це не ображало їх – можливо, хоч вони до такого були приготовлені. Але чи легко було бути українцем в щоденному оточенні не-українців, які дивлячись на політичну карту світу не могли знайти на ній Україну. Гасло «Честь України – Готов Боронити» їм доводилося реалізовувати від шкільної чи університетської лави. 

Але опір був не лише в чужому середовищі. Не раз молоді дружинники під час турів радянських колективів намагались розказати про поневолену Україну. В той сам час багато представників громади, таких самих українців, купляли квитки щоб дивитися радянську виставу й обурливо осуджували дружинників, мовляв: «Не мішайте культуру і політику».

Але вони мішали «культуру і політику», вони взагалі на ціле своє життя дивилися крізь «політичні окуляри». Адже бути українцем, почуватися українцем й декларувати себе українцем – це вже було політичним актом. 

Чи були свідомі ті дружинники, що вже тоді вони сповняли слова нашого гімну «сьогодні сумівець – завтра боєць за Українську Державу»? Напевно так, більше того – вони вже тоді були реальними  бійцями за державу, бійцями того невидимого фронту, який пролягав на сумівських оселях, сумівських сходинах, на вулицях, на світових олімпіадах та імпрезах.

Нещодавно я мав нагоду писати про акції протесту в Західному світі до одного українського тижневика. Все ж, в тій статті я мусив визнати – ті люди, які в 1980-х активно протестували, уже в 1990-х роках перебрали відповідальність за наші громадські надбудови – Український Конґресовий Комітет Америки, Конґрес Українців Канади, Союз Українців Британії, Союз Українських Організацій Австралії, а також й Світовий Конґрес Українців та Організацію Українських Націоналістів.

Одним із прикладів того як сумівці залишися вірними своєму приреченню є історія осередку-господаря Конґресу – Виппані, який було засновано в 1991 році. В час, коли багато хто вважав, що сповнили свій обов’язок перед Україною, організатори осередку СУМ імені «24 серпня 1991 року» у Випанні засвідчили, що національна праця в еміграції не лише не скінчена, але її можна почати від самого початку.

Я не можу оминути своєю увагою події в Україні, адже цього року випадає 25-ліття офіційного створення СУМ в Україні. Часто можна почути думку – чому так довго й з такими муками це все переходить на рідних землях. Думаю, що маємо проблему нашого сприйняття – ми оцінюємо події з погляду сьогодення. Натомість, минулого тижня я мав нагоду переглядати документи в канцелярії КУ СУМ в Америці. Особливо мене зацікавила папка «Допомога Україні» в якій були листи з Батьківщини. Один, що привернув мою увагу був лаконічний, жінка з України просила щоб їй надіслали 2 речі: «Біблію та книгу з історії України», бо вона цілком нічого не знала про ці речі, але дуже хотіла пізнати. Інший лист був від молодого науковця, який писав, що в Україні нема нічого доброго, і він просив щоб йому надіслали запрошення щоб виїхати в Америку. Думаю, що ці два листи демонстрували два світи, які існували в тогочасній, ще радянській Україні. Одна група шукала знання та духовності, інша – шукала матеріального задоволення. Але була ще третя група, найчисельніша, а саме люди, які були байдужі й просто споглядали на розпад Радянського Союзу.

Усвідомлюючи таку реальність, ми мусимо подивляти тих молодих людей, які в 1989 році, натхненні «Духом одвічної стихії», наважилися заснувати спочатку СНУМ, а потім СУМ. Це сьогодні ми знаємо, що 1989 рік був кращий з попередні, й куди кращий ніж 1929-й, коли було знищено СУМ Павлушкова. Але тоді, кожен з них не знав чи повернеться ввечері додому, ще тоді їх друзів виловлювали спеціальні загони міліції чи інших спецслужб. Подумаймо, що лишень щоб перевезти підпільні свої газети, їм треба було кілька діб їхати дешевими потягами з постійними пересадками із Вільнюса, Литви, де підпільно друкували українську пресу до Львова чи Києва. Ми до сьогодні не маємо статистики скільки молодих життів було загублено в тих процесах, скільки людей було травмовано чи покалічено. Їхній крок був великою жертвою, яка дала нагоду розбудовувати СУМ в Україні і сьогодні є моральною підпорою діяльності організації.

Кінцево, щоб підсумувати ту історичну ретроспективу, я хочу згадати один пам’ятник, а саме – камінь, який знаходиться на оселі СУМ «Хортиця» поруч Клівленда. На ньому написано слова нашої нічної молитви «ТУТ Є БОГ». Цей камінь присвячений всім сумівцям, які відійшли у вічність.

Він є дуже символічний, адже згадує нам, що Бог є серед тих і з тими, хто сумлінно виконував та виконує свій сумівський обов’язок. Більше того – дозволю собі відважну думку, що сумівська праця і є нашим способом реалізації себе як християнина та українця.

Мені двічі довелося бути свідком коли високі церковні достойники поставили під сумнів наше гасло «Бог і Україна». Їх аргумент був логічним – чи ми можемо ставити поруч Бога, який є Творцем всього світу і Абсолютом і Україну, яка є творивом на цій землі.

Ми звернули увагу, що саме гасло «Бог і Україна» якнайточніше відповідає двом заповідям любові – першій «Любити Бога», а також другій, яку Христос назвав подібною –  «любити ближнього свого». І тре признати, що наш аргумент був належно прийнятий.          

Часом Україна є для нас легендою і романтичним міфом, але щоденно вона постає для нас в лиці ближнього – дитини, яка потребує виховання, вояка, що потребує підбадьорення і солідарності, біженця, що потребує хліба щоденного. 

У всі ключові моменти творення та діяльності СУМу головним було те, що сумівці діяли на ради своїх організаційних, корпоративних інтересів. «СУМ не для СУМу», але СУМ для Бога та України.

Все ж мушу сказати кілька слів про сучасність і майбутнє. Мусимо себе щиро запитати – чи ми сьогодні відповідаємо тим ідеалам і тому рівневі на який підняли СУМ наші попередники? Це не є риторичне питання.

Хочу щоб ми пам’ятали один урок з історії СУМ в Америці. В книгах з історії згадується, що коли перші повоєнні сумівці приїхали з Німеччини вони застановилися чи ті організації, які вже існують відповідають запиту сучасних молодих українців. Через те, що відповідь була негативна – почалася розбудова нової організації – Спілки Української Молоді.

І сьогодні . і тут в діаспорі, і там в Україні, щоденно батьки та діти, які приглядаються до нас, питають себе – чи ця організація відповідає духу часу? Чи вона відповідає тому гаслу, яке зазначено на їх прапорі?

Той виклик, який ми мали через Революцію Гідності та війну на Сході України засвідчили, що таки ми не забули про свої ідеали – провід сумівців в часі ще студентського Євромайдану, участь нашого членства в тих подіях, пізніше як волонтери чи на лінії фронту і, насамкінець – героїчна смерть двох вихованців СУМу є свідченням вірності нашим виховним ідеалам.

Активізація нашої діаспори в підтримці України ще раз підкреслила, що «СУМ не є для СУМу», але діє з думкою та тримаючи в своєму фокусі християнські чесноти та національні інтереси.

Але це не моє нас заспокоїти й вдовольнити, що все є добре і можна спочити на лаврах. Наша діяльність може бути ефективною й надалі лише за однієї умови – якщо ми будемо чутливими до наших викликів й зможемо постійно на них відповідати.

Свою доповідь я б хотів завершити словами одного старенького сеньйора, який був Головою Осередків в Чікаго та Палатайні. Я б хотів щоб його висновок, кожен прийняв і для себе. А старенький сеньйор, який оповідав мені свою життєву історію вважав за потрібне підсумувати. Вкінці  він сказав: «Я гордий за те, що я належав ціле своє життя до СУМу».