Україна відзначає день Гідності та Свободи, згадуючи дні Помаранчевої революції та Революції Гідності. Учасниками цих історичних подій були й СУМівці. Ми попросили кількох із них поділитися своїми спогадами.
Анна СТЕПАНОВА (Київ)
Пригадую, тоді малому був 1 рік і 3 місяці, переважно я була з ним вдома, читала новини і не знала чим би то допомогти майдану? В поодинокі дні, коли я була на роботі, намагалась поїхати на Майдан і завезти щось, що було потрібно.
Кияни, як правило, допомагали теплою їжею, продуктами, ліками, теплим одягом, прихистком. Загалом, наприкінці 2013, майдан для киян був своєрідною репетицією. Я тоді була приємно вражена людьми. Наприклад, коли пізнього вечора дуже мобільно біля суду, де судили автомайданівців, збиралось понад 100 людей і, не менш мобільно збирались жіночки з канапками та гарячим чаєм…
Якби ж ми знали, що нас чекає в 2014-му…?
Вже пізніше, на початку 2014, чоловік їздив ночами на майдан у нічну варту (бо вдень працював), а я в ті ночі, прикипівши до монітору, дивилась стріми, чи все гаразд…
СУМівців тоді можна було зустріти всюди, в церквах, на Майдані, в КМДА, біля АП, біля суду… Ми не домовлялись, ми просто там були.
Спогадів багато, приємних – немає. Особливо важкими були дні з 18-20 лютого 2014. Ця кров, страждання і страх безвиході залишились у серці на все життя.
Олена ПОДОБЄД-ФРАНКІВСЬКА (Київ)
Майдан дав мені натхнення, бо коли ти довгі роки активіст, то бувають хвилини, години і навіть тижні розпачу, коли ти робиш громадські справи «без надії таки сподіваючись», за словами Лесі.
Майдан дав мені певність в тому, що кожне добре діло рано чи пізно долає стіну зла. Показав мені людей, якими я захоплювалася, навіть не знаючи їхніх імен. Майдан відновив мою віру в цю країну.
Тепер я вірю, що навіть якщо нам не вдасться змінити все цього разу, то ще буде неймовірна кількість впертих мрійників, готових відновлювати цю країну немов фенікса з попелу, знову і знову. І найголовніше – віру в те, що в цій країні є мужні лицарі, що заплатять за шанс творити державу навіть своїм життям.
Майдан відкрив мене мені. Виявилося, що навіть коли дуже-дуже страшно, я не можу не робити, те що вважаю правильним.
Моє життя пришвидшилося після революції, бо виявилося, що революція була лише початком траси, де дорожні знаки – це зміни, які треба негайно втілити аби не розбитися вкінці шляху. Отож, тепер я координую Громадський сетор Євромайдану – мережу активістів, яка народилася на Майдані, на шляху до омріяної держави.
Юрій ІЛЯШ (Калуш)
Пам’ятаю свою першу поїздку на Майдан, своє перше нічне чергування біля будиночка в якому відбувалось розселення … Перші тривожні години, коли СУМівці зранку не виходили на зв’язок, після першого силового розгону …
Приємно, що СУМівці достойно зустріли важливість революції Гідності. Гордий що СУМівці одні з перших прийшли на Майдан і останніми пішли з нього. Прикро, що і досі мусимо відстоювати ті переконання, за які стояв Майдан і ми всі два роки назад. Болісно чути про сьогоднішні СУМівські втрати на Сході України…
Але ми обов’язково переможемо!
Андрій СОКОЛОВ* (Львів)
Наприкінці січня організував захоплення Львівської ОДА, комендант Львівської Народної Самооборони.
Чому це було важливо? Зрозуміло, що не всі могли поїхати і залишатися в Києві довгий час, до того ж – потрібно було відволікти увагу силових та правоохоронних структур від столиці, адже через їх «служіння народові» там гинули люди. Мирний мітинг нічого не давав, тому Майдан потребував рішучих дій, чим ми й зайнялися. Показово, що саме після нашого захоплення ОДА, відразу ж на другий день Микола Азаров подав у відставку, а Віктор Янукович запропонував Арсенію Яценюку посаду прем’єр-міністра.
До речі, тоді, ще під час першого захоплення Львівської ОДА, зі мною був Богдан Сольчаник, якого майже через місяць було вбито в Києві кулею снайпера…
… Хоч ми й скинули попередню владу, але ще не перемогли корупцію в нашій країні, бюрократію. Майдан продовжується і повинен продовжуватися у формі контролю за новою владою, у формі контролю за тими вимогами, які ми декларували на Майдані, за які гинули люди!
Олег ЮРЧЕНКО* (Київ)
Наша 4 козацька сотня особлива тим, що складалася переважно із козаків з різних куточків України та людей, близьких їм по духу, або тих, хто хотів стати козаком. Керувала сотнею обрана старшина (мали козацький устрій – обирали похідного отамана, бунчужного, осавула, суддю, писаря і обозного, я був бунчужним.). Найбільш проблемні питання козаки вирішували Колом. Тих, хто завинив, карали по-козацьки – нагаєм. Сотня несла службу, як і всі інші: охороняли периметр Майдану (стояли біля Головпоштамту), здійснювали нічне патрулювання розвідкою околиць Майдану . А від 19-го січня, в часі бойових дій на Грушевського, ми охороняли медпункт на Грушевського, 4, а коли його штурмували, допомагали евакуйовувати медиків і поранених, тримали оборону, поки всі не покинули приміщення, забезпечували охорону санітарам, які працювали на передовій. Потім несли варту в Інституті Української літератури, де був госпіталь, оскільки в ньому зберігаються унікальні рукописи українських письменників, які могли постраждати.
18 лютого наша сотня в складі Самооборони взяла участь в “мирній акції протесту” біля ВР. Ми стояли в Маріїнському парку. Звідти на Майдан повернулася третина, та й ті поранені. Хтось більше, хтось менше. Решта потрапили або в лікарні, або в полон. Доля деяких досі невідома.
З 18-го по обіді до 20-го ранку тримали оборону на Майдані при підтримці громадян з Києва та областей, які не були в Самообороні.
Із сумівців до нашої 4 сотні долучалися Антон Мусік (був також в Маріїнському парку 18 лютого), Денис Степанов, Юрко Мороз, Артур Шерстобитов – приходили на нічні чергування. Крім того кілька разів зголошувався Андрій Фендик з іншими друзями зі Львова. Актив Київського осередку займався роботою в Громадському секторі , я теж, поки була така можливість, долучався до їх роботи. Також у ГСЄ був Василь Федюк. Любко Крупніцький завжди був у гущі подій як фотокор. Час від часу зустрічав і поодиноких інших сумівців з різних осередків, але про те, щоб була якась організована робота, не чув. Хочеться сказати про Світлану Вербову, яка завжди відгукувалася на потреби Майдану і допомагала організовувати харчі, теплі речі, ночівлю та забезпечувати інші потреби.
Любомир КРУПНІЦЬКИЙ* (Тернопіль)
В часі Революції Гідності підготував і видав газету «ПроМайдан»
Газета «ПроМайдан» задумувалася як альманах-збірних найкращих текстів та ілюстрацій на тему Майдану. 32 сторінки були майже готові, коли сталися події на Інститутській.
Альманах, хоч і не втратив своєї актуальності загалом, але був уже не зовсім доречний саме в той час. За три дні було зроблено іншу газету (хоч і з тією ж назвою), мобілізаційного характеру.
До створення «ПроМайдану» — редагування, верстка, коректура, переклад, фінансування, розповсюдження тощо — долучилися близько тридцяти осіб.
Приблизно половина з них – сумівці. 50-тисячний наклад видання було розповсюджено переважно в Одесі, Харкові, ProMaidan Дніпропетровську, Запоріжжі, Полтаві і Чернігові; частково в Київській, Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій областях і в Тернополі.
о.Петро ЖУК ** (Київ)
Ми були свідомі того, що маємо зреагувати на зло. І коли ми почули оці поголоски про розгін студентів на Майдані, перше, що я сказав: коли наші студенти стоять там і мерзнуть, то ми мусимо також створити майдан, тут, у нашій каплиці. І найперше наше завдання, найперша наша допомога буде в тому, що ми почнемо дуже глибоко молитися. І ми організували фактично безперервну, цілодобову молитву в тих стінах. Ми сказали собі: «Якщо наша участь там зараз, можливо, не така важлива, ми зробимо те, до чого ми покликані».
І наші студенти зорганізувалися в такі «ланцюжки молитви» і безперервно, кожні дві години передаючи зміну, молилися за те, щоби наша країна зробила правильний вибір, і за благословення й розв’язання тієї ситуації, яка склалася. Але події розгорталися дуже швидко, і зразу після цієї ходи від Університету, коли Майдан уже стояв, ми вперше виїхали туди. Знову ж таки, з ініціативи наших студентів, які говорили: «Отче, ми не можемо стояти осторонь!»…
… До мене підходили молоді люди, які не сповідалися роками, але вони розуміли, що їх пригнічує, як і те, що це може їх знищити. Вони в цьому каялися — в ненависті до свого уряду, до силовиків, до міліції й до всього, що з ними пов’язано. Звичайно, присутність священиків там була колосально потрібна. Священики — це, знаєте, був такий елемент гармонізації — як лужний розчин нейтралізує кислоту, так вони знімали напруження. І дякувати Богу, що була запроваджена оця щогодинна молитва. Як би ми це не сприймали… Тут кулі, тут кров, і раптом виходить священик, говорить про мир, любов, прощення, про те, що з нами Бог… Та підтримка хлопцям, та молитва — вона розчиняла це скупчення негативу, ненависті. Це те, що Господь завжди дає нам в руки, аби ми могли змінювати життя на краще…
* Спогади публікуються за статтею «СУМ і революція»
** Уривок з книги Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності /упоряд. Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко. — К. : К.І.С., 2015. — 320 с., іл.
