Антон Мусік, боєць Самооборони Майдану, 4 сотня (голова Київського осередку СУМ в Україні)
Події на Грушевського продемонстрували, що не все підвладне людям. Як тільки все почалось, наша сотня відразу розжилась міліцейськими щитами, амуніцією, бронежилетами.
Але потім усе це кудись розповзлось.
Я пам’ятаю тільки одну ніч, коли я все-таки туди дорвався, тому що нам на офіційному рівні сотники заборонили туди ходити. Вважали це невиправданим ризиком, тому що у нас була своя барикада, і ми мали тримати її. А в разі атаки на нашу барикаду ніхто б не встиг добігти, тому що бігти все таки далеченько.
Ще задовго до революції я купив собі щитки на ноги (займався бойовими мистецтвами), щоб не так боляче було по ногах отримувати. Я тоді і їх одягнув і ще виміняв у свого дуже доброго друга бронежилет, особливістю якого було те, що він одягався як куртка, у нього були закриті боки.Я ніколи не забуду ту ніч, коли прийшов на Грушевського. Був я зі своїм десятником Гайдамакою і ще одним хлопцем. В мене і в Гайдамаки були великі міліцейські щити, а у третього був невеличкий щиток, десь 30 на 23 см.
Коли ми прийшли на Грушевського, я побачив наскільки все було неорганізовано, хаотично. Мене вразило те, що лише чоловік 15 воює – кидають коктейлі, каміння. А чоловік, мабуть, 150–200 стоять і тупо луплять у щити.
На мою думку це було досить не виправдано.
Я думаю, в той день, якби сили були більші, ми цілком реально могли б прорватися. Якби підняти тоді ще чоловік 100, окрім тих, що стояли, прорвалися б на відсотків 90.
У мене в той день ще екзамени були. Я прийшов весь у тому газі, відчуваю, як всі навколо мене починають покашлювати. Потім навіть пішов переодягнувся, але заснув прямо на іспиті, так і склав його тоді. Це було після того як ніч-день-ніч ми провоювали на Грушевського.
Мені сподобалось і запам’яталась тоді взаємовиручка. Коли я йшов власне до лінії фронту, хлопці тримали “свиню” – сколочену з металевого паркану умовну барикаду, в яку постійно летіло каміння, коктейлі. А потім нам розказували, що “беркут коктейли не бросал”.
Я своїми очима бачив, як в нашу оцю “свиню” прилетів коктейль, як вона загорілась. Пам’ятаю, як один хлопчина хотів вилізти на такий собі поміст до півтора метра висотою, послизнувся і впав, то до нього зразу підбігли, підняли, підпихнули, щоб він заліз.
Мені теж помогли вилізти на той поміст, тому що я був в амуніції – щит, палиця, наколінники, плечі, бронежилет, то важко було рухатися.
Потім ми з друзями з’їздили в аптеку, купили 25 пляшечок коров’ячої жовчі. Не знаючи, важко уявити, що це таке. Відкриваєш флакон і, власне, зразу блювотний рефлекс настільки сильний, що нестерпно. Покидались трошки. Воно настільки їдке, що я там облився трошки на рукав, форму прав 4 рази і не вивітрилося, довелося викинути.
Коли тримали оборону в госпіталі, що розміщувався тоді на Грушевського, вилізли на дах. Це була вже інша ніч, але тоді ми не воювали, ми якби несли службу в тому госпіталі. Коли ми вилізли на дах, Гайдамака тільки висунув голову, зразу ж назад – кашляє, чхає. Питаю: “Що таке?”.
“А ти голову висунь”, – каже.
Газ, який застосовували правоохоронці, легший за повітря і піднімається вгору. Пам’ятаю, що перед госпіталем хлопці всі наприсядки сиділи. Я ще подумав: “А в чому прикол?”. Присіли, а там повітря справді свіже. Встаєш і вже важко дихати. Ніхто не був у тому впевнений, але, здається, бачили три групи людей по двоє чоловік на дахах. Бінокль був заслабкий, щоб роздивитися, що конкретно вони там роблять.
Потім, звичайно, я ще не раз бував на Грушевського – завозили хлопцям цигарки, бронежилети. Я займався виробництвом бронежилетів з тонкої листової сталі. Ми закупили звичайні чохли десь по 20–30 грн, у знайомого нарізав корпуси, і ми їх просто вставляли в ті чохли, підстеляли газети і було не гірше, ніж метал.
о. Петро Жук, ректор семінарії УГКЦ (член Київського осередку)
Телефонує мені наш семінарист і каже: “Мій брат попав у скрутну ситуацію…”
Біля Маріїнського парку під час розгону наших хлопців, коли їх били. Вони рятувалися як могли, десь забігли в один з будинків, піднялися наверх, заблокували двері для входу на горище. І вже з горища бачили, як добивають їхніх хлопців біля Маріїнки, а тих, кого злапали по під’їздах, витягують і б’ють на асфальті.
Він лише раз зателефонував і сказав, що на вулиці нікого немає, все оточене, ніхто не може туди під’їхати. Сказав, у якому приблизно вони будинку і який під’їзд.Вони залягли, їх там було чоловік 5 чи 6. Серед них і брат-близнюк нашого семінариста.
Ми поїхали на Майдан. Власне, це був той день, коли горів Будинок профспілок, була вже атака на самий Майдан. Люди спалювали все, що було, навіть дерев’яні будиночки, які там стояли.
Тоді вже не стояло питання їхньої потреби, необхідно було зробити той захист, ту стіну вогню, яка би могла втримати силовиків.
Батьки розповіли, що був лише один дзвіночок, бо в нього розрядилася батарея, і вони не можуть з ним зв’язатися, ніхто не бере трубки.
В одного з тих хлопців був телефон, але він його вимикав, щоб їх не вичислили і не зловили.
Ми зателефонували до одного знайомого чоловіка з СБУ, який просив його не виявляти. Він сказав: “Якщо він попався нашим хлопцям, його поб’ють, і я його знайду завтра в якійсь із частин міліції. Якщо все буде добре, якщо він живий, ми його віднайдемо. А якщо він не попався, то нехай сидить і не виходить”.
Нам було дуже тяжко з тими батьками, бо не знали, що робити. Ми тоді з нашим отцем Дияконом взяли підрясники, хрест, машину і поїхали до Маріїнки.
Під’їжджаємо під станцію метро “Дружби народів”, а там вже міліція стоїть і нікого не пускає наверх. Ми кажемо: “Ми їдемо до Лаври”. Вони заглянули в машину, побачили, що ми священики.
– Так пізно до Лаври?–
Ну, то що ми зробимо?
І вони нас пустили. Там далі уже не було ніяких людей, тільки оці хлопці молоді – тітушки – ходили з палицями. Ми під’їхали до Лаври, постояли десь 15 хвилин і, немовби виїжджаємо з Лаври, їдемо в сторону Маріїнського палацу. Нас на перехресті знову зупиняє міліція.
– Ви куди?
– Ми там живемо, в тому будинку, з Лаври виїхали, їдемо додому.
– Але туди нікого не пускають.
– А що, будемо ночувати тут, в машині?
– Ну, їдьте, батюшки.
І ми під’їхали під цей будинок, який нам більш-менш окреслили, бачимо, як поряд з легкової машини вивантажують ящики зі зброєю. Ми засвітили якусь машину, можливо, це були СБУшники. Вони дуже швидко закинули в машину ці ящики і сіли. Це було якраз на краю Маріїнського парку.
Я свічу фарами на них, вони на мене.
Диякон каже: “Отче, мусимо забиратися”. До того ж, ми вже побачили, що під’їзди закриті на ключ. Справді було страшно. Ми розвернулися, а ця машина за нами, ми ліворуч повернули – і вона.
Тоді диякон говорить: “Отче, мусимо піти до міліції, до тої, яка нас пропускала”. Ми тоді до цього поста, вони за нами. Я бачу, що діла не буде, можемо тільки вернутися на Майдан.
Ми на Майдан, а перед Майданом з боку Бессарабського ринку стояли два пости ДАІшників. Вони нас зупиняють, а я пам’ятав адресу наших отців, які на Майдані мають квартиру, сказав ту адресу, і вони, якось не зорієнтувавшись, пропустили нас. Проскочивши повз Бессарабський ринок праворуч, туди, де всі майданівці ставили свої авта – бачу, що та машина нас вже залишила у спокої.
Ми до ранку залишались на Майдані, але ми не виконали місію, так і не добралися до наших хлопців, і нам було від того дуже прикро.
Вранці ми пробували до них додзвонитися, і брат нашого семінариста взяв трубку і каже: “Ми є на місці, але обшукують будинки, що нам робити?”
“Ми їдемо ще раз до вас”, – відповідаємо. А вони: “У нас брудна одежа, ми вийдемо на двір, тут зараз Маріїнка наповнюється тітушками – і нас зразу ж буде видно”.
Тоді ми заїхали до Патріаршого собору. Під нашим храмом на лівому березі була організована ціла криївка – з медпунктом, зі збором одежі, з харчуванням і ночівлею для людей. І ми понабирали одежі різної, закинули це все в багажник і знову робимо той самий шлях.
Нас знову пропустили до Маріїнського палацу. В цей раз ми сховалися за китайське посольство і набрали тих хлопців. Вони нам повідомили, що зранку консьєржка знайшла їх і вивела задніми дверима на будівельний майданчик. Будівельники їх провели, але вони не знали, куди іти далі.
Я сказав, щоб бігли вниз по схилах до Дніпра, щоб віднайшли Хресну дорогу. Вниз від Аскольдової могили є закопані хрести – Хресна дорога, яка супроводжується сходинками донизу. Кажу: “Як знайдете якийсь хоч один хрест, орієнтуйтеся вниз. А ми вас там внизу підберемо”.
І ми вже тоді розвертаємося, щасливі, що хлопці вибралися із цього будинку. Приїжджаємо на Набережну, на Набережній робимо розворот через подвійну, і наші дві машини зупиняють ДАІшники. Я вибігаю і кажу: “Ми на похорон спішимо, треба все організувати”. ДАІшник почув про похорон, питає: “Двоє?” Кажу: “Так”.
Махнув – і ми їдемо, а мій колега хвилюється: “Отче, негарно так. Ви їм набрехали”. Я кажу: “Чому? Ми ж їдемо похорон Віктора Януковича організовувати”.
Їдемо і бачимо, як наші хлопці з лісу вибігають, забрали їх і питаємо: “Хлопці, а куди вас везти?” – а вони: “Куди хочете”. Вони на тому даху просиділи дві ночі без води і без їжі. Ми їх привезли до семінарії. Наші брати уступили їм свої кімнати, нагодували, вони помились, переодягнулись і пішли спати.
Через те що ми тих хлопців приймали, я в цей день не відпустив семінаристів. Ті хлопці в такий символічний спосіб фактично притримали мені хлопців у семінарії, бо я більше ніж впевнений, що вони не були б осторонь того штурму, який в той день відбувався.
Я не знаю імен усіх тих хлопців, окрім брата нашого семінариста, дай Боже, щоб вони були живі і здорові. І, можливо, вони колись згадають, що той день і ніч перебули у нас.
Олег Юрченко, Самооборона Майдану, 4-та сотня (член Київського осередку)
Хірург мені зашив верхню рану на нозі і тільки почав зашивати нижню, як тут на Грушевського штурм – ми евакуюємося. Евакуюється госпіталь. Я вхопив речі, ця нога ледве тягнеться, пошкутильгав за усіма.
Коли ми прийшли на Майдан Незалежності, то силовики вже перемістилися на 2-гу барикаду, вже фактично взяли Європейську площу. Інші штурмували з Інститутської.
Я побіг до нашої сотні. Коли я зібрав людей, які вернулися з Маріїнки, і тих, хто не ходив туди, – нас було 60.В цього лікаря, який зашивав мені ногу, був намет, де він жив, якраз під стелою. Він мене туди завів зашити іншу рану. Коли він її дошивав, то сусідній намет уже горів. І зверху, з “Глобуса”, правоохоронці вже кидали коктейлі Молотова.
В Маріїнський парк нас йшло 160. Де решта 100? Це питання мене і всіх нас мучило, але встановити точно, де хто дівся, було тоді важко і, фактично, неможливо. Очевидно, що вже потім ми докопувалися, подавали списки…
Таких, що зовсім невідомо, де вони ділися, було близько 20 людей, а решта вдалося знайти.
Деякі тяжко поранені, в одного хлопця було кульове поранення.
Коли в госпіталі з нього зняли бронежилет, з-під задньої пластини випала 9-міліметрова куля від пістолету Макарова. У нас же бронежилети були не бронежилети, то так тільки називалося. Було дуже багато сильно побитих, зокрема і наш сотник, який залишився в Маріїнському парку.
Додзвонитися до когось було неможливо. Тікаючи з Маріїнки, люди забігали у вікна і в під’їзди, просилися до людей і з іншого боку будинку вискакували з вікон, добігали до Арсенальної і там бігли вниз, до Дніпра.
5 чи 6 чоловік з нашої сотні лежали біля Дніпра практично до сутінок і тоді вже пробиралися на Майдан – не знали оперативної інформації, що і де відбувається, кудою можна пройти, кудою ні.
18-20 лютого злилося в одну велику добу. Слово “спати” перестало існувати. Всі були виснажені, але рішучі.
Хоча був такий маленький проміжок, коли була зневіра і безнадія, хоча навіть не зневіра, а щось таке на душі, коли питав себе: ну, чому, чому так відбувається? Але і зі своєю пораненою ногою намагався підбадьорити наших хлопців.
Одразу я зібрав 60 чоловік, викликав вже тільки добровольців. Всіх підряд не брав, бо ж були різні люди, хтось неготовий морально і фізично до такого протистояння, хтось прийшов випадково – не можна його заставляти “Йди і бийся!” Я покликав добровольців, пояснив ситуацію, що у нас становище не найкраще.
На жаль, разом із нашим сотником у Маріїнському парку залишився телефон, по якому ми координувалися між сотниками, і рація, яка була у нас, щоб між сотнями передавати інформацію. Тобто, зв’язок нашої сотні з іншими сотнями був втрачений.
Добровольців я відправив на 2-гу барикаду, яка тоді найбільше потерпала від штурму беркутівців, а сам побіг в Будинок профспілок, щоб знайти в штабі Самооборони когось, хто розкаже, що ми будемо робити далі. Зайшов в Штаб, запитую, чи буде якась рада сотників.
Багато з них не повернулися з Маріїнського парку, багато хто не зібрав свої сотні взагалі.
Перша сотня дуже потерпіла в Маріїнському парку і на неї обрушився перший штурм з Інститутської. Точну кількість втрат я не знаю, але там було і смерті, і все. Я бачив їхнього сотника через кілька днів після того – він важко переживав цей період…
Близько 7 чи 8 сотників все-таки зійшлися тоді в Будинок профспілок, ми провели коротеньку нараду, визначили з Турчиновим, що ми робимо в цьому короткому часі і розійшлися по своїх завданнях.
Задача була одна – якомога довше втримати цей натиск.
Силовики розраховували на те, що-от, “ми притиснемо, і вони всі розбіжаться”. А побачили зворотну реакцію. Люди прибували і прибували.
Пізніше я чув, як люди, що не були пов’язані з Самообороною, а самі по собі щось робили, казали, що ніякої Самооборони в той час на Майдані не було. Очевидно, що вони в якійсь мірі праві, але в якійсь мірі і не праві.
Тому що я знаю точно, що коли ми намагались зібрати сотників – із цих 37 сотень, які на той час були сформовані, чи навіть більше – зібралися 6 чи 7. А всі решта були розбиті в Маріїнському парку.
Очевидно, що ми потерпіли найбільше там, в Маріїнському парку. Саме Самооборона. Ми втратили засоби зв’язку, які в нас були, а для того, щоб їх відновити, потрібні були певні ресурси і час, якого ми не мали. Через те координація відбувалася дуже-дуже ускладнено.
Ми не мали зв’язку зі Штабом, ми не мали зв’язку між сотнями. Ми мали тільки приблизне уявлення. Я бачу сотника: “Ну, що там?” То, то і то. У нас же на лобі не написано, що ми сотники.
Через те люди кажуть: та не було ніякої Самооборони, були якісь люди, хтось сам рішення приймав. Десь воно, може, так і було. І я особисто не прагну перебрати якісь пальми першості, мені це непотрібно, але я був там безпосередньо – і щит тримав біля того вогню, і піддони носив.
Перша задача, яку нам поставив Турчинов, – протриматись першу ніч. Бо, як він тоді пояснив нам, зараз уже міжнародна спільнота починає активно реагувати на ці речі, зараз буде тяжко цим януковичам та іншим. Треба нам протриматися ніч, щоб вони нас зараз не знищили, інакше ми втратимо все, що тут було.
І ця задача, як на мене, була успішно виконана.
Першу ніч ми трималися. Ми спалили все, що мали. Очевидно стало, що тільки вогнем ми можемо їх зупинити, більш нічого в нас немає із підручних засобів, що може їх зупинити. Щити наші, кийки – це несерйозно. Тим більше, коли на нас уже пішли водомети, БТРи…
Трималися. Усі піддони, усі дрова, які були у нас навколо наметів, ковдри, часом навіть нові, покривала, одяг, який зносили, – все, що могло горіти, ми повкидали у вогонь. І таким чином ми витримали першу ніч.
За матеріалами Української Правди
