Люди, які цього січневого ранку заклопотано поспішали до праці здивовано озирались на цвинтар, який межує з дорогою - в цьому місці вічного спокою лунала коляда. І не поясниш випадковим перехожим, що то прийшли до Ігора Герети його друзі та учні аби зголосити йому радісну звістку про народження Ісуса.

Ще минулого, 2002 року, тернопільські та шумські сумівці вітали п. Ігора в його Інституті Національного Відродження, який, на багато літ, став для нас рідною домівкою.

Цього року Герета покинув цей світ так і не дочекавшись нової коляди. Але людина живе доти, доки живе про неї пам'ять...

Аж дивно, як все взаємопов'язане та співвідносне в цьому світі - маленька, скромна, ледь примітна могилка, замінила йому таку ж маленьку та непримітну хату. Два кетяги калини, якими чиясь дбайлива рука прикрасила дерев'яного хреста, замінили ті нечисленні нагороди та відзнаки, якими за життя було вшановано Ігора Петровича. Але яка пам'ять по ньому залишилась! Який велетенський, нематеріальний спадок!

Ми, сумівці, стояли біля цієї могили і колядували. Так колядували, як і за життя Герети. Колядували так, ніби пан Ігор нас міг чути та підспівувати. А він то певно чув, адже ж недарма сказано, що: "Небо і земля нині торжествують!".

Ми колядували і вірили, що десь там, поблизу Господнього Престолу колядує разом з нами наш великий і величний ангел, наш Опікун, вчитель і друг, наш Герета.

Христос народився, пане Ігоре!