Коли дати на пошук в системі Інтернет слово "Крути", то нагору викине кілька сотень сайтів пов'язаних із подіями 29 січня 1918 року. І лише одиниці з них містять не загальну, багаторазово множену інформацію, а прізвища тих юнаків, з яких власне й складалась військова залога на станції Крути. Колись був гарний принцип - "ніхто не забутий й ніщо не забуто". Крутянців ми ж збили у такий собі безликий звичний шаблон. А цього в жодному випадку не варто робити! Саме учні київських гімназій: Ганкевич Микола, Дубницький Юрій і Кольченко Павло; Піпський Григорій, Сорокевич Іван; Гнаткевич Василь, Соколовський Андрій, Терновський Євген стали на заваді більшовикам.
Саме вихідці з Галичини: Михайло Чарковський, Степан Юричко, Роман Дідунек, Георгій Пінський, Михайло Курило, Іван Сорокевич, Володимир Бліхарський, Володимир Дзундза, Михайло Ваньчик, Кость Карван, Іван Карван, Гнат Зубрицький, Юліян Гіба, Роман Король, Андрій Педа, Нестор Іванина, Василь Решетилович - вони, діти Тернопільщини, Львівщини, Станіславівщини своїми тілами вкрили засніжене поле.
Не дивно, що на заклик України стали саме ці хлопці, адже їхніми вчителями були справжні патріоти Григорій Холодний, Вадим Шарко, Микола Зеров, Марія Прохорова (Карпенко-Кара), Михайло Кравчук - всіх їх режим згодом знищить звинувативши в приналежності до підпільної Спілки Визволення України.
Ми звикли згадувати про Крути та рівні до цього події, лише напередодні ювілеїв. Мабуть це частково можна виправдати нашою повсякденною заклопотаністю, однак чи це потребує і має випрадання?
Плач та стогін ніколи не наблизять часу величі - навпаки вони дестабілізують ситуацію, призводять до зневіри у власних силах, втрати основних позицій, змиршавлення та знекровлення.
Коли у 1918 році шматована Україна горіла, в прямому і переносному значенні, знайшлись юнаки, які без зайвих слів здійснили діло, Чин. Своїми тілами прикрили вони байдужий до них Київ. Без паніки та зневіри пережили фактичну зраду ніжинського полку імені Тараса Шевченка. Вони знали за що боролись і з ким боролись. Вони бачили і знали ворога. Вони були синами своєї батьківщини. Не "кокалізованої", не "балалаєчної", не "шароварної"...
Вони були часткою України, той клапоть землі під Крутами був для них всією Україною.
Нерідко, намагаючись возвеличити ту чи іншу подію ми шукаємо для неї аналогу в світовій історії.
Традиційно Крути порівнюють з битвою при Термопілах. Але чи дійсно рівнозначними є події 1918 нашої ери та 481 року до Різдва Христового? Чи порівняними є бій чотирьох юнацьких сотень та бій 300 спартанців очолюваних царем Леонідом.
Спарта, яку захищали 300, без сумніву, відважних воїнів вже багато літ була самостійною державою. Інші грецькі міста-країни довірили їй охорону краю від перської армії. За державою, яку боронили крутянці були два століття неволі.
Весь нарід Спарти та Греції підтримував Леоніда та його вояків. Крутянців не підтримали навіть державні військові сили розташовані в Ніжині.
Спартанці змалку виховувались як хоробрі та вмілі воїни, готові до бою, бо в бою й було їхнє життя. В бій проти багатотисячної російської армії під Крутами виступили учні та студенти, які, в більшості своїй, мали теоретичну, далеко не військову підготовку.
Спартанці використовували для оборони краю природнє укріплення - вузьку ущелину між скелями, яку значно легше утримати ніж залізничну станцію Крути серед засніженого поля.
Вже ці факти свідчать про набагато вищий рівень самопожертви українських юнаків-добровольців.
