Най жиє Станіслав!
     Коли на зимовому таборі отримала неофіційне ще запрошення на святкування десятої річниці Івано-Франківського осередку СУМ в Україні, то ні хвилі не роздумувала «їхати чи ні», а відразу була впевнена, що поїду. І, чесно кажучи, чекала (особливо, останній тиждень) того моменту, коли нарешті сяду в потяг. Але до того були ще офіційні запрошення, оголошення і електронні листи до сумівців із інших осередків, що, іноді, за браком часу, могли складатися з лише одного слова «їдеш?». Головне, що всі розуміли, про що йдеться, а не перепитували, яка саме мандрівка мається на увазі. Та, звісно, були і певні очікування, як, власне, перед кожною мандрівкою чи акцією. Слід сказати, що очікування виправдали себе більш, ніж на 100 відсотків.
     Для «делегації» :-) Тернопільського осередку мандрівка до Станіслава починалася не як завжди – з вокзалу, а з сходин та історичної гутірки, під час якої ми отримали чергову порцію корисних знань з історії України. А вже потім був вокзал і потяг «Шепетівкка – Івано-Франківськ», і третій загальний вагон, що перетворився на замалим не дискусійний клуб (дискусія велася між провідником – з одного боку та Володимиром (др. Клапаль) і Васильком – з іншого і стосувалася, в основному, окремих релігійних питань, а всі решта – нас буо десятеро разом із «делегацією» :-) Шумського осередку, отже, без активних учасників дискусії, восьмеро з увагою і цікавістю спостерігали за ходом суперечки). Так ми незчулись, як настала пора лягати спати. Ранок починався чаєм з м’ятою, яка росте лише в Карпатах (і більш ніде не росте – принаймні, в Шумську точно м’яти немає) і надзвичайно калорійним печивом. Потім був вокзал, Христя, що нас зустрічала, ранкова кава на вокзалі і домівка Івано-Франківського осередку, і знов кава. А між кавою на вокзалі і в домівці ще було місто, яке ми потроху роздивлялися. Згодом була маршрутка, якою ми добиралися до кінцевого пункту призначення – місця святкування (ну і, звичайно, дуже звична для маршрутки гра в «Контакт» теж мала місце).
     Реєстрація, диск у подарунок, якісь дивні папірчики незрозумілого поки що призначення, купа знайомих і незнайомих сумівців. Збірка – відкриття святкування у спортзалі, новостворені осередки, усвідомлення того, що нас насправді багато. Згодом смачний обід, а після нього – офіційні і дуже-дуже урочисті вітання «десятирічної дитини» з Днем народження, вручення подарунків і дуже кльове кіно про осередок. А згодом було ще й знайомство, де ми були яблуками і грушками, з яких можна зварити смачнючий узвар. А потім усі раптом перетворились на тваринок – свиней, коней, їжачків (ось тут і стало зрозуміло призначення папірчиків – на них і було написано, кому і ким судилося бути :-)). Коли ми кумедно і метушливо відшукали свою «сім’ю» (гавкаючи, нявкаючи, сопучи або хрюкаючи), відбулася збірка нашої «різношерстої» ферми, якою розпочалася теренова гра, під час якої «голови сімейств» (Івано-Франківські сумівці) давали нам завдання, вірне виконання яких забезпечувало вечерю. Всі тваринки впоралися із завданнями, які привели нас до гостинних домівок франківських сумівців, де ми і повечеряли. Повернувшись із тернівки, ми знову перетворились із тварин на сумівців і всі стали «порядними», тобто дівчата вбралися у спідниці, а хлопці – у краватки. Під час вечірньої програми всі презентували осередки, читаючи вірші, граючи на гітарі, співаючи і танцюючи, співаючи в незвичайних акробатичних позах :-). А ще ми вчились танцювати і захоплювалися танцями франківських сумівців. А як ми файно бавились – і в «Принца, принцесу і дракона», і в «Ґуффі», і в «Панаса», і в «Моргалки» , і в що ми тільки не бавилися! А як круто танцювали з віником – іноді з віником, а як пощастило, то наприклад, з Святом у стилі ретро чи з Васильком у стилі «Ну майже танго» :-), та іноді все ж з віником.  Над ранок була «Марія», а після неї – відшукування свого спальника (часом його можна було знайти у когось під головою, де він успішно виконував роль подушки) і вкладання спатки, або зустрічання сонця, і , як виявилось, проводжання Свята. Ледве не забула – були ще хлопці з Долини, які постійно грали на гітарах :-)
     Недільного ранку (якщо таку пізню пору можна назвати ранком) був сніданок, а потім – збірка – закриття, під час якої було помітно, що нас уже набагато менше, бо багато хто, на жаль, вирушив зі Станіслава суботнього вечора. Була і служба Божа, після якої дехто гуляв Станіславом, а дехто відлежувався у домівці на каріматах, граючи пантоміму.
     Знову вокзал і потяг, і фантастичне прощання – з бульбашками, білими хусточками, сльозами на очах, піснями під гітару і бігом за потягом до кінця перону.
     Під час усіх наших ходінь по місту – чи то під час теренівки, чи з домівки до вокзалу у багатьох, хто був у Франківську вперше, не було відчуття незнайомого міста – воно здавалось нам рідним – напевно тому, що рідне для близьких друзів.
     Тож «Най жиє Станіслав!» і його сумівці, які організували таку щиру, родинну і веселу зустріч для сумівців із різних осередків.